Статистика

Взяв у http://gazeta.ua/

Дуже позитивна статистика, здається наше суспільство не таке вже й безнадійне як я думав...

Вільна людина та, що зі зброєю, всім відомо, що в гамериці в тих штатах де дозволено носіння вогнепальної зброї злочинність в декілька разів менше, ніж там де заборонено, та що там та гамерика, у нас за козаків у поле люди йшли, як то кажуть, з плугом і шабля під боком.

То стосовно статистики: проти менша частина, якщо би було просто питання підтримую/не підтримую, то як бачимо 50,89% опитаних ЗА!!! Нічого ще трошки і ті майже два відсотки байдужих приєднаються до тих кого всі дістали...

Здер у блозі Petra

За словами Юрія Вілінова, запорізького краєзнавця і дослідника, письменника, саме наші славні пращури – запорозькі козаки “підказали” провідному совіцькому ракетобудівникові Корольову ідею багатоступінчатої ракети. Корольов якось надибав на «Історію русів» (опубліковану Бодянським у 1846 році незначним тиражем) у одеській воронцовці (публічній бібліотеці), і з того все й розпочалося. Зокрема, майбутнього конструктора зацікавила розповідь про літавки, які козаки вперше використали під час бою з ханом Меліс-Гереєм поблизу Сіверського Дінця 1516 року. За описом «Історії русів» козацькі літавки: падаючи, стрибали шість разів. І стільки ж вибухали. Літавка мала сім щаблів: одна камера вибухала і тим самим штовхала наступну частину. При цьому літавка, яка була подібна до довгої трубки, не розривалась. А ось з якого матеріалу була зроблена козацька літавка, а особливо її перетинки, молодий Корольов так і не розгадав. Згодом за його проектами ракети будувалися з металу… Козацькі ж – зі звичайнісінької глини. Так вважають запорозькі краєзнавці. Опилюють тим, каже Юрій Вілінов, що при високому рівні гончарного виробництва в Україні козакам не важко було виготовити «гірлянду» з керамічних камер, сполучену між собою вузькими керамічними трубками. Армували літавку лозою, щоб зміцнити корпус – це так само, як робили в стінах глинобитних хат. Якісно і мінімальні затрати, а головне – швидко, що надзвичайно важливо в бойових умовах. Щоб довести свою правоту, по-моєму, з десять років тому місцеві винахідники-краєзнавці навіть змайстрували таку глиняну літавку, набили порохом – кажуть, зпрацювала…

Джерело: http://petro-zp.blogspot.com/2007/12/blog-post.html

АРТИЛЕРІЙСЬКА ТВЕРДИНЯ ПОДІЛЛЯ

Артилерія, як рід військ, виступає молодшою сестрою піхоти чи кавалерії, проте, ніколи не як підлегла тієї чи іншої. Більше того, саме стосовно артилерії було виведено формулу: "Останній аргумент короля", а згодом її назвали "богом війни". Прийшовши з країн Азії, саме у Європі, артилерія досягла загального визнання і сягнула небачених до того висот. Від кустарних ремісних ливарень - до централізованого гарматного виробництва, від спонтанного, випадкового використання малорухомих залізних трубок - громовержець, до регулярного артилерійського вогню на полі бою і сформування артилерії як окремого роду військ. Таким був короткий шлях між етапами європейської артилерії.
Вже на рубежі XV-XVI ст. у Франції, Італії, Німеччині, Іспанії, Нідерландах, Росії... виникли великі центри гарматного виробництва, були написані перші теоретичні праці та практичні посібники для артилеристів. Не виключеними з цього процесу були і тогочасні українські міста. У багатьох з них традиційно виробляли порох (зілля вогневе), лили гарматні стволи, кували лафети. Особлива роль тут належить Кам'янцю-Подільському. Здавен він виступає як твердиня, оплот християнства - antemurale hristianum. Здавен він - визнана фортеця, об яку розбивалися хвилі нападників.
Артилерійське озброєння фортеці та її боєзапас досить часто виготовлялися у місті, а у XVIII ст. військові інженери А.А.Гловер де Глейден та Ян де Вітте налагодили тут серійне гарматне виробництво. Тому і в середні віки і в нову добу, і під час панування в Кам'янці турецької влади, він виступає як могутній артилерійський бастіон, де зосереджено сотні гарматних стволів, та знаходиться артилерійський арсенал - база забезпечення.
Десятки військово-інженерних планів і втілених і незреалізованих, свідчать про неодноразову модернізацію Кам'янець-Подільської фортеці, яка була покликана модернізацією артилерії.
Без перебільшення, фортецю древнього міста, яка поєднала у собі оборонні елементи багатьох європейських фортифікаційних шкіл, можна вважати унікальною. Унікальна і історія розвитку артилерійського забезпечення Кам'янця, знати яку було б доцільно кожному, а особливо спеціалістам військово-історичної галузі. Тому робота авторського колективу, що розкриває один з аспектів минувшини Поділля, видається нам досить актуальною. Ми бачимо, що артилерійські традиції сьогоднішнього Кам'янця міцно базуються на історичному підгрунті і мають перспективу подальшого розвитку. Особлива роль у їх збереженні покладається нині на військових професіоналів - офіцерів сьогоднішнього Кам'янецького арсеналу, якому виповнюється 55 років від дня заснування.

Історія розвитку артилерії як такої, сягає своїм корінням глибокої минувшини і починається у дохристиянські літочислення з так званої "метальної артилерії" - баліст та катапульт, відомих пізніше у Давній Русі під узагальнюючою назвою "пороки" - руйнівники. На той час це були досить складні та ефективні механізми, які могли посилати камінь, товсту колоду або стрілу вагою 50-60 кг. на відстань до 300 метрів, а більш легкої ваги, і далі. Історія вогнепальної артилерії значно молодша, особливо у Європі, яка познайомилась з "вогненим боєм" десь у ХІІ-ХІІІ ст. в країнах Азійського Сходу.
Саме слово "артилерія" виводять з французського artillerie (підготувати, споряджати); латинського arcus (лук) та telum (стріла); іспанського artilla (запасатись, робити припаси); чи італійського arte de tirare (мистецтво стрільби). Враховуючи, що однією з перших наукових праць по артилерії була надрукована книга італійського математика Ніколо Фонтана Тартальї (1499-1557 рр.), можна вважати, що термін "артилерія" італійського походження.
Перші гармати XIII-XIV ст., ковані з залізних смуг або скручені і зварені кузнечним методом та стягнуті для міцності обручами, були незграбною і малоефективною зброєю більш психологічного, ніж тактико-бойового характеру. Важкі, часто велетенського калібру, що був зумовлений недосконалістю пороху, такі гармати були незручними для транспортування і тому їх перш за все використовували як засіб захисту фортечних чи міських мурів. Проте зауважимо, що як зброя стримування чи оборони, артилерія з самого початку стала надзвичайно актуальною для оборонних об'єктів.
Стратегічна військова думка середніх віків та нової доби, яка ще не оперувала мільйонними чи багатотисячними озброєними масами при будівництві оборонної доктрини головним чином покладалася на систему фортифікаційних споруд - фортець, замків, замочків, засічних смуг чи своєрідних "протитанкових ровів" - суцільних рово-валових систем подібних до первісних "змієвих" чи траянових. Проте навіть досконала фортифікація, не забезпечена засобами активної оборони, не в змозі була протистояти штурму великої маси супротивника, а особливо правильній (регулярній) атаці постійної державної армії яка мала відрегульоване інженерно-саперне забезпечення.
З кінця ХІV, а особливо у ХV ст. фортеці все більше покладаються на вогнепальну зброю, в т.ч. на артилерію, як на головний засіб маневрової оборони.
Особливо активізується цей процес з винаходом у ХVІ ст. зернистого пороху, що дозволило різко підвищити дальнобійність артилерії і головне її ефективність. Артилерія все більше відмовляється від застосування кам'яного снаряду в якості протидії фортечним стінам і переходить до використання залізних куль. Це дало змогу зменшити калібр гармати у міліметрах, і відповідно її вагу, досягнувши одночасно підвищення ефективності артилерійського пострілу. Для прикладу, якщо 40-фунтова гармата, що використовувала кам'яні ядра мала калібр 248 мм, то така ж, але з залізним ядром - 172 мм. Це було зумовлено вагою матеріалу - 2,5 гр/см3 для каменю і 7,5 гр/см3 для заліза. При цьому можливості навіть самого твердого каменю на стискання, наприклад, базальту 1200-420 кг/см2, а заліза - 4800-1100 кг/см2.

Полегшенні гармати, змонтовані на досконалих лафетах, одержали змогу супроводжувати польові війська, а гармати, призначені для облоги, у великій кількості стягувались до стін фортеці для ведення бреш-батарейної та контр-батарейної боротьби.
Підвищення ефективності артилерії виявило цілковиту неможливість традиційних кам'яних фортець до довготривалого опору. І хоч фортеці почали нарощувати кількість власної артилерії для проведення контр-батарейної боротьби та піхотного штурму, було зрозуміло, що необхідні якісні зміни у фортецебудуванні. Пошуки нових фортифікаційних форм та матеріалів призвели до появи бастіонної та фортової фортифікації.
Фортеця Кам'янця-Подільського, як і всі європейські оборонні об'єкти пройшла всю етапну послідовність у розвитку артилерійського забезпечення. Безумовно, що в першу чергу це мало бути озброєння так званої "метальної артилерії". Як засвідчують писемні джерела, грім вогнепальних гармат Кам'янець почув вперше у 1393 році. Правда, це говорили ще не фортечні, а штурмові гармати великого литовського князя Вітовта, який виганяв з міста князя Федора Коріатовича.
Вважаємо, що тут немає нічого фантастичного, адже литовці запозичили у хрестоносців вогнепальну зброю ще у середині XIV ст., і ефективно використовували її в бойових діях. Той же князь Вітовт застосував артилерію в битві на річці Вельї (Нярис), під час облоги Вільнюса, у 1393 році ,та в битві з татарами на річці Ворсклі у 1399 році.
Писемні джерела з історії Львова свідчать, що у 1394 році за наказом короля Ягайла гармаш Зброжек завіз до міста перші гармати та 6 бочок пороху.
Навряд чи міг залишити без цієї сучасної зброї Кам'янецьку фортецю її господар кінця XIV ст. Спитко Мельштинський - досвідчений воїн, переможеці багатьох фортець та добрий господар. Проте, відсутність писемних джерел, не дозволяє з певністю говорити про вогнепальну артилерію у нашому місті на рубіжі XIV-XV ст. І хоч відомо, що на фортифікаційне спорядження в Кам'янці відраховувались чималі кошти, а з 1479 року тут починають діяти регулярні коронні роти - антитатарські легкокінні загони, характеристика озброєння фортеці подається тільки у 1494 році, у першому ревізійному описі, котрий дійшов до нас. На цей час у замку було 26 одиниць вогнепальної зброї (11 гармат та 15 рушниць) - одна тарасниця, чотири півторасниці, чотири менші гармати та дві півгаубиці. Визначити калібр зброї цього періоду, якщо він не вказаний у описі абсолютно неможливо, оскільки кожна з гармат та й рушниць могла вироблятися індивідуально і індивідуально до неї відливались кулі. Зазначимо лише, що тарасницями називались гармати, вагою 50-150 кг. ,калібру 0,5-1,5 фунтів, які на спеціальному безвідкатному лафеті - тринозі дислокувались на фортечних стінах - тарасах. Гаубицями (гуфницями, гафуницями, гауфницями) називались, які вели стрільбу як у горизонтальній площині так і під великим кутом підвищення. Можемо зауважити й те, що ефективність артилерії ще залишала бажати багато кращого, і це видно хоча б з того, що на 26 одиниць вогнепального озброєння фортеці доводилось 102 балісти - великі луки на станку-лафеті, якими могли вести стрільбу як металевими кулями, так і важкими стрілами.
XVI ст. докорінно змінює якісні характеристики артилерії і саме з цього часу вогнепальне забезпечення Подільських фортець набуває особливої актуальності, оскільки з першої половини XVI ст. Поділлю безпосередньо загрожують турки, які мали чудовий, як на той час, артилерійський парк та вишколені саперні підрозділи.
У 1530 році Черкаський староста Остафій Дашкович, за підтримки Віленського єпископа Яна, пропонує польській короні план будівництва фортечного ланцюга на Поділлі, Волині та у Русі Червоній. Хоч сейм польський і погодився з цим планом, реально було вибудувано тільки фортецю у Барі (нині Вінницька область) та генерально реконструйовано фортецю у Кам'янці-Подільському. Перша з них у 1536 році мала на озброєнні 21 бронзову гармату, 2 залізних, 68 аркебузів, 8 півгаківниць, 68 ручниць.
Опис Кам'янець-Подільської фортеці складено у 1544 році військовим інженером та надвірним архітектором короля Сигизмунда І Йокубом Бретфусом, який доклав чимало зусиль для посилення фортеці та надання їй максимально можливої регулярності. Результатом його роботи стало те, що наша фортеця вийшла на рівень кращих європейських, з добре ешаленованою обороною. На цей час у фортеці нараховували 107 одиниць вогнепального озброєння - 14 гармат, 43 гаківниці, 30 аркебузів та 20 двоколісних мушкетів. У разі необхідності оборона міста посилювалась приватним артилерійським озброєнням місцевої магнатерії та шляхти.
Для порівняння, у 1545 році місто та замок Володимир-Волинський мали на озброєнні 2 коротких серпентини залізних та 50 гаківниць; замок Луцький - 10 гармат та 31 гаківницю; замок Кременецький - 29 гармат, 10 гаківниць та 30 ручниць. У київському замку 1552 року знаходилось 39 гармат та 90 гаківниць.
Хоч артилерія середини XVI ст. і значно виросла якісно, в цілому вона ще не вийшла за межу цехової організації. Як правило, гармашами були ті ж ремісники-леварники, які самі виготовляли і використовували гармати. Не зважаючи на те, що вже робились певні кроки у напрямку уніфікації артилерійських калібрів, ще налічувалась велика кількість різноманітних гарматних стволів і взаємозамінність артилерійських зарядів залишалась великою проблемою.
Ще більше актуалізує проблему вогнепальної артилерії на Поділлі XVII ст. Стало зрозумілим, що головна фортеця регіону - Кам'янець потребує конструктивного посилення. Тому на початку сторіччя було вирішено у західному передпіллі міста побудувати нову, бастіонну, фортецю за новоголландською системою, яка вважалася класичною у тогочасній Європі. Витрати на будівництво взяв на себе король польський, витрати на її артилерійське забезпечення - королевич. Координацію роботи було покладено на військових спеціалістів, німця за походженням Теофіла Шомберга. Між 1617 та 1621 роками постала Нова фортеця (гонверг), яка стала головною артилерійською позицією Кам'янця і залишалася такою до кінця XVIII ст., хоч і мала цілий ряд слабких сторін. Головним її значенням було те, що вона дозволяла маневрувати великокаліберним вогнем з західного, найбільш вразливого для оборони Кам'янця, боку.
Заради справедливості зауважимо, що артилерійське забезпечення міста першої третини XVII ст. навряд чи могло бути достатньо потужним. Відомо, що польський король Сигизмунд ІІІ не надавав артилерії Польщі відповідної уваги. Тому у другій третині сторіччя його синові, королю Володиславу IV, довелося взяти її під свій патронат.
Вальний сейм 1637 року вводить посаду старшого над артилерією, який з середини століття іменується "генералом артилерії коронної".
Ще у 1633 році сейм заявив про необхідність утворення "школи лицарів" - офіцерського учбового закладу, де передбачалася підготовка артилерійського командного складу. Було зроблено кроки і в напрямку ще більшої уніфікації гарматних калібрів. Якщо у другій половині XVI ст., під час правління Сигизмунда ІІ Августа, артилерійський парк був зведений до 7 калібрів, то при Володиславові IV, який спирався на голландський досвід, таких нараховували 4:
повна картауна - 48 чи 42-фунтового калібру (189 мм.), мала довжину 47 калібрів та вагу 7000 фунтів;
напівкартауна - 24 фунта (151 мм.) була довжиною 20 калібрів і вагою 4500 фунтів;
чвертькартауна - 12 фунтів (122 мм.), довжиною 20 калібрів та вагою 3200 фунтів;
октава - 1/8 картауни, або фалькона - 6 фунтів (98 мм.), довжиною 28 калібрів і вагою 2100 фунтів.
При визначенні артилерійських калібрів за еталон брався нюрнбернзський фунт, що дорівнював 510 грамів.
Бажаючи навести порядок у артилерійському господарстві Речі Посполитої, Володислав IV видав наказ про інвентаризацію артилерійських парків, який торкнувся і Кам'янця-Подільського. Відсутність документів початку XVII ст., на жаль, не дає змоги визначити кількісний та якісний склад кам'янецької артилерії. Інвентарі подають нам опис артилерійського парку фортеці лише з 1638 р. Довідуємось, що на цей час у місті було 26 бронзових гармат, до яких у 1639 році, за рахунок сейму, було додано 2 кулеврини, 2 кулеврини бастардових (напівкулерини) та 7 фальконетів. Боєзапас фортеці на цей час становив 20 бочок пороху (1 бочка = 200 фунтів), 252 ядра 12-фунтового калібру, 580 - 8-фунтового, 3233 ядра - 6-фунтового, 1112 - 4-фунтового. Різноманітних куль нараховували 3914 шт.
Зауважимо, що у випадку небезпеки, артилерійський парк та боєзапас Кам'янця значно зростав за рахунок приватної (надвірної) артилерії шляхти, яка знаходила захист за міськими мурами. Взагалі, в тогочасній Польщі, ситуація була такою, що арсенал приватної артилерії був значно більшим від державного. Наприклад, якщо в кінці XVII ст.у Корони було 413 гармат, то приватна, магнатська та міська (власність міста), артилерія нараховувала до 1800 одиниць. Це було викликано значним браком коштів збоку державної казни, яка не завжди задовільняла потреби військового бюджету. Якщо на початку століття на оплату солдатського утримання відраховувалось не менше 33%, то в кінці століття так звана "кварта" становила вже близько 100%. На розвиток озброєння та технічне забезпечення армії держава змушена була вишукувати додаткові кошти, які завжди були у дефіциті.
З другої третини XVII ст.з ініціативи вищого військового командування, особливо генерала коронної артилерії Криштофа Арцішевського робляться певні кроки для повного вирішення армійських потреб у гарматному забезпеченні. Сейми 1638-1940 рр. вказують на необхідність збільшення податку, що має йти у військову сферу. Більша його частина призначалась для розвитку артилерії коронної. Прийнято і 11 спеціальних документів стосовно розвитку цього роду військ.

Підвищення ефективності артилерії виявили цілковиту неможливість традиційних кам'яних фортець до довготривалого опору. Почалися пошуки нових фортифікаційних форм і матеріалів. Разом з тим фортеці почали нарощувати кількість власної артилерії для ведення контрбатерейної боротьби проти штурмових гармат і піхоти1. Не виключенням у цьому аспекті була і Кам'янець-Подільська фортеця, яка відігравала ключову роль на південно-східних теренах Речі Посполитої у ХV-XVIII ст. Особливої актуальності артилерійське забезпечення та інженерна служба набувають для фортеці з середини XVI ст. коли Поділлю почали безпосередньо загрожувати турки, що мали чудовий, як на той час, артилерійський парк та вишколені саперні підрозділи. Для порівняння: якщо за описом 1494 р. у замку було 26 одиниць вогнепальної зброї (11 гармат та 15 рушниць і 102 балісти (великі луки), то опис 1544 р. подає вже 107 одиниць вогнепального озброєння і ні однієї одиниці метальної артилерії (балісти)2.
Ще більше актуалізує проблему вогнепальної артилерії у Кам'янці XVIІ ст. Стало зрозумілим, що фортеця потребує і конструктивного посилення. Тому на початку століття було вирішено побудувати у західному передпіллі міста нову бастіонну фортецю за класичною новоголландською системою. Витрати на фортецю взяв на себе король польський, витрати на артилерійське її забезпечення королевич. Координацію роботами було покладено на Теофіла Шомберга. Нова фортеця (горнверк) постала у 1621 р. як головна артилерійська позиція Кам'янця-Подільського і до кінця XVIII ст. залишалася такою, хоч і мала більше слабких сторін, ніж сильних. Особливо великі артилерійські калібри розташовувались на кавальєрі горнверку, який дозволяв маневрувати вогнем поверх голів захисників фортеці.
На жаль, відсутність документів не дає змоги визначити кількісний та якісний склад кам'янецької артилерії початку XVII ст., проте зазвичай її калібр коливався між 48 та 0,5 фунтами (182-30 мм). Інвентарі подають нам опис артилерійського парку Кам'янця лише у 1638 р. Довідуємося, що на цей час фортеця мала 26 бронзових гармат, до яких у 1639 році за рахунок сейму було додано 2 кулеврини, 2 кулеврини бастардових (напівкулеврини) та 7 фальконетів. Боєзапас фортеці на цей час становив 20 бочок пороху, 252 ядра 12-фунтового калібру, 580-8-фунтового, 3233-6-фунтового, 1112-4-фунтового. Різноманітних куль нараховували 3914 шт. Зауважимо, що у випадку небезпеки артилерійський парк та боєзапас Кам'янця значно зростав за рахунок приватної (надвірної) артилерії шляхти. Взагалі у тогочасній Польщі ситуація була такою, що арсенал приватної артилерії був значно більшим від державного. Тому з другої третини XVIІ ст. за ініціативи вищого військового командування, особливо генерала коронної артилерії Криштофа Арцішевського робляться певні кроки для зміни ситуації. Сейми 1638 та 1640 рр. вказують на необхідність збільшення податку для військових потреб. Більша його частина йшла на розвиток коронної артилерії. Крім того, було прийнято 11 спеціальних документів щодо розвитку цього роду військ.
Було складено інвентарні описи міських арсеналів, які аналізували стан фортечної артилерії. Відомо, що опис кам'янецького арсеналу проводили Павло Гроздицький (1637-1645 рр.), Криштоф Арцішевський (1646 р.), Себастьян Адерс (початок 1647 р.), Микола Синяк (середина 1647 р.), Сигизмунд Пшемиський (1649 р.). Документи засвідчують, що в цей час в Кам'янці не було окремого приміщення арсеналу. Гармати й боєзапас знаходились у приміщеннях Старого та Нового замків, в баштах міської оборонної системи. На необхідність будівництва арсеналу вказує сеймова конституція 1649 р., в якій зазначено, що командуючому артилерією доручається спорудження у місті цейхгаузу і забезпечення його амуніцією. Проте в рахунках коронної артилерії не зустрічаються суми, відраховані на будівництво у Кам'янці. Правда, у праці Антонія Роллє арсенал локалізується у Старому замку поблизу воріт, між баштами Папська - Нова Східна.
Довгий час кам'янецький арсенал знаходився в стадії формування, і хоч у 1645 р. сюди направили 62 центнери олова, ще в середині 1646 р. цехмістер чи контролер артилерії Фридерік Геткан нічого не міг сказати про кам'янецький арсенал. Правда вже в у грудні того ж року генерал Арцішевський власноручно склав його опис. Скоріше за все, стан арсеналу залишав бажати кращого, тому у квітні 1647 р. син Криштофа Арцішевського Микола вислав для посилення Кам'янця з Бару 2 гармати та двох гарматних майстрів для наведення тут порядку у гарматному господарстві. Дещо пізніше у місті з'являється цехмістр Ян Щварц, котрий звітує про стан арсеналу барському комісарові Миколі Синяку. Зауважимо, що барський арсенал, крім того, що служив базою для залоги замку і міста, був базовим і для кварцяного війська. Тут був центральний пункт закупівлі "італійської" селітри, яку привозили молдавські купці і яка після того централізовано відправлялась до Кам'янця та Львова. Кінець барському арсеналові поклав Максим Кривоніс у 1648 р.
У Кам'янці ж арсенал продовжував функціонувати. А в часи національно-визвольної боротьби 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького він став базовим для польського війська у Подільському регіоні. Відбулися в ньому і якісні зміни. Польський дослідник військової історії Кам'янця-Подільського Тадеуш Новак вказує, посилаючись на AGAD, що "від 1637 р. до 1639 р. в озброєнні фортеці не відбулося істотних змін, проте у 1650 р., але можна вважати, що і раніше, кількість петрієр та довгоствольних гармат (старого зразку) зменшилась, а на їх місці з'явилися нові гармати типу картауни: три чвертькартауни, привезені до Кам'янця у 1645 р., одна октава, завжди багаточисельні гармати полкові (regimentowe) 6-фунтові, з 1653 р. і 3-фунтові, також дві бронзові мортири, що стріляли гранатами"3. З врахуванням цього, в Кам'янці значно збільшився запас амуніції до всіх вказаних калібрів, яку накопичували в результаті централізованого постачання, а також виробляли на місці, в т.ч. порох і мушкетні кулі:

Категорія гармат 1637 1639 1650 1653 1654
Бронзові гармати - - - - -
Чвертькартауна - - 3 3 3
Октава - - 1 1 1
Полкова 6-фунтова - - 4 11 11
Полкова 3-фунтова - - - 10 10
Кулеврина - 2 2 2 2
Кулеврина бастардова - 2 2 2 2
Фальконет - 15 7 8 8
Мортира - - - 2 2
Петрієра - 7 1 1 1
Всього гармат - 26 20 40 40

Не довіряти Т.Новакові не маємо підстав, оскільки це чи не найголовніший спеціаліст в галузі історії артилерійського забезпечення замків Польської держави, в т.ч. і Кам'янця-Подільського5. Для порівняння: Арсенал Краківський у 1650-54 рр. мав 52-53, а згодом - 93 гармати і близько 7-8 тис. гарматних ядер; арсенал в Мальборку в той же період нараховував 66 гармат та близько 9,5 тис. ядер; арсенал Торуньський - 93 гармати; Познаньський - 48; Ельблонгський - 198.
Як вже зазначалося вище, у випадку необхідності кам'янецький гарнізон посилювався приватною магнатською артилерією. таким чином, нестачі засобів гарматної оборони у місті не відчувалося. Відчувався брак кваліфікованих артилеристів. Особливо гостро питання поставало під час збройних конфліктів.
Кількісне підвищення артилерійського озброєння Кам'янця в часи національно-визвольної війни, яка розгорнулася на українських землях під проводом Богдана Хмельницького має цілком логічне пояснення. Відомо, що у козацькому війську артилерія займала досить вагомий відсоток серед озброєння. На початку XVII ст. лише фальконетів у арсеналі запорожців нараховували до 500 одиниць. І хоч після придушення козацького повстання проти Речі Посполитої 1637-1638 рр. Базавлуцька Січ була зруйнована, а її арсенал вилучений, в ході війни 1648-1654 рр. козаки поповнили арсенал і кількість їх польової артилерії досягла 130-140 одиниць. Польська сторона не могла не враховувати і те, що хоч бойові дії козацько-татарських загонів Б.Хмельницького і мали деякі специфічні відмінності, останній базував свою тактику на виробленому у ході Тридцятилітньої війни принципі - по можливості ухилитися від нав'язаних супротивником невигідних бойових дій у полі; вмілим маневром на комунікаціях нав'язати супротивникові свою волю; зненацька захопити ключові позиції або населені пункти; у випадку невдачі раптового штурму заблокувати гарнізон фортеці і захопити її поступовою атакою.
Вже перші сутички та подальші кроки Б.Хмельницького показали, що тактика буде саме такою. В серпні 1648 року, після захоплення міста Бар, полковник М.Кривоніс з'явився під Кам'янцем-Подільським, з ходу штурмував місто, а після невдачі, вдався до облоги. У 1651 р. козацька облога міста була проведена на чолі з Іваном Богуном, а у 1652 р. - під проводом старшого сина Богдана Хмельницького - Тимофієм. У 1655 р. загони українських козаків та московських стрільців, яких очолив сам Б.Хмельницький тижні штурмували Кам'янець, проте і цього разу безрезультатно. Можна вважати, що саме завчасно прийняті міри стосовно нарощування кількості артилерійського озброєння, допомогли фортеці підтвердити репутацію неприступної.
Безперечно, і це підтвердило цілий ряд подій, що артилерійське озброєння Кам'янецької фортеці завжди відігравало вирішальну роль у її обороноздатності.
Очевидці цих подій стверджують, що однією з причин, які сприяли швидкому падінню Кам'янця у 1672 р. до ніг турецького султана Магомета IV була, як зазначає Януш Волінський, катастрофічно низька чисельність гарматної обслуги, "що становила не більше 4-6 підготовлених гармашів". Ситуація була такою, що один артилерист обслуговував декілька гармат. Тому про ефективність контрбатарейної боротьби проти турецької артилерії, яка налічувала понад 100 гармат, в тому числі 26 важкокаліберних і 12 мортир, що знаходились під командою французьких офіцерів, не могло бути й мови.
18 серпня правофланггові турецькі батареї розпочали масоване бомбардування Кам'янця. Особливу увагу турки надавали взяттю Нового Замку, який був головною артилерійською позицією оборони і захоплення якого давало можливість абсолютного контролю над містом. Турецькі сапери повели сюди апрошні паралелі, крім того, щоденно на замок та місто падало до 500-600 гарматних бомб та гранат. Залога фортеці вела досить вмілу контрбатарейну боротьбу, але коли одному гармашеві доводилось обслуговувати не менше 6 гармат, ефективність боротьби була невисокою. Правда, один з пострілів зірвав навершя султанського намету, що викликало чималу паніку султанської охорони.
Захопивши місто, турки врахували прорахунки польської сторони і перетворили Кам'янець у міцний фортифікаційно-артилерійський вузол6.
Польський дослідник турецького періоду (1672-1699 рр.) Поділля Даріуш Колодзейчик, в статті "Kamienec-Podolski pod panowaniem tureckim"4 (написаній на матеріалах архівів Туреччини) стверджував, що залога кам'янецька, яка становила 6-7 тис. солдат, перетворила місто на одну з найпотужніших фортець Османської імперії. Дві третини гарнізону складала піхота та артилерія. Фортецю охороняло більш ніж 200 гармат, які обслуговували понад 1 тис. артилеристів - гумбараджі. У книзі, яка вийшла з-під пера того ж автора7 у 1994 р., деталізується гарматний арсенал Кам'янця. У 1699 р. тут було 52 гармати турецького виробництва, в т.ч. 4 кулеврини 45-фунтового калібру; 8 гармат західного виробництва; 9 мортир. Крім того, 50 гармат і 4 мортири залишалися в місті після виходу в 1672 р. польського гарнізону, 36 гармат турки привезли зі Збаража у 1678 р.; 29 гармат Кам'янцю залишив Ібрагім-паша (Шайтан), в т.ч. 21 трофейну гармату, захоплені у поляків; 46 гармат було перевезено до міста з менших замків - Хотина, Жванця, Студениці, Чорнокозинець, Більчі, Бару, Меджибожа. Ще 6 гармат турки зуміли відбити у польської облоги, яка черговий раз пробувала захопити місто.
Наряду з військовими інженерами артилеристи у турецькій армії, як і у арміях інших країн, становили найбільш високооплачувану категорію. Сума денного утримання одного бомбардира дорівнювала 14 аспрам, коли навіть яничари одержували 8.
Протягом 27 років (1672-1699), незважаючи на ряд перепон, які чинили постійні наїзди на Поділля військових загонів Речі Посполитої, турки зуміли перетворити Кам'янець на одну з найсильніших європейських фортець Османської імперії. Стало зрозуміло, що місто може бути повернуте під скіпетр Польської корони не інакше, як в результаті значних збройних зусиль. В архіві генерала Флемінга зберігся документ середини 90-х років XVII ст., який стверджував, що для взяття Кам'янця необхідно було 200 мортир і до них 18000 бомб, 6000 брандскугелів (запалювальних ядер), 60 гармат 24-фунтового калібру, до кожної з яких було потрібно 2500 ядер (15000), 800 центнерів пороху для гармат та мін, 600 центнерів пороху для ручної вогнепальної зброї, 12 центнерів куль до карабінів та цілий ряд допоміжних засобів. Облогу пропонувалося доручити генералові інженерного корпусу під командою у якого було би близько 25 офіцерів. Штурмові загони мали налічувати не менше 40000 солдатів. Попереднє накопичення сил та засобів мало відбутися неподалік від Кам'янця, в фортеці Окопів Гори св. Трійці (сьогодні село Окопи Тернопільської області), яка була побудована для блокади Кам'янця-Подільського у 1792 р. на кошти гетьмана польного С. Яблоновського.
Невідомо, чим би закінчилось польсько-турецьке протистояння під Кам'янцем, проте, в результаті мирного договору, що знаний як Карловацький, у вересні 1699 р. місто було повернуто короні без бою.
На відміну від умов, які були заключені між турками та кам'янчанами у 1672 р., коли всі польські гармати залишилися тут як трофеї турецького війська, Карловацька мирна угода 1699 р. дозволяла туркам вивезти весь арсенал з кам'янецької фортеці, яку вони повертали Речі Посполитій.
Перед комендатурою Кам'янця-Подільського постала проблема артилерійського забезпечення твердині, яке потрібно було формувати на голому місці. Вже на початку лютого 1699 р., король призначив комісію з питань прийняття Кам'янця від турків, на чолі якої поставив генерала коронної артилерії Марціна Катського - видатного воєначальника та артилерійського теоретика. В кінці березня сейм затвердив рішення про виплату Катському 30 тис. злотих на відродження кам'янецької артилерії та на інші потреби. Протягом 1699-1703 рр. артилерійський арсенал перебував у стадії перманентного формування і вже у грудні 1703 року "Генеральний інвентар цейхгаузу кам'янецького" повідомляв про 76 гармат, в т.ч. 29 бронзових та 47 залізних, які охороняли прикордонну твердиню. Головним чином це були легкі, регіментові 8-6-3 фунтові гармати. Проте відомо, що серед цих знаходилась одна 24 фунтова півкартауна та 125 фунтова мортира. Хоч чисельність арсеналу була порівняно і не досить значною, проте міські мури вже не залишалися беззахисними. Правда, якість артилерії залишала бажати кращого. Деякі з гармат, привезених до міста,було відлито ще на початку XVII ст. Дещо поліпшило становище арсеналу будівництво в Кам'янці людвисарні. Ще у 1707 р. капітан артилерії А.А.Гловер де Глейден заклав у місті гарматну майстерню, яка протягом 1708-1735 рр. виготовила 25 гармат. Людвисаром-ливарником, на той час тут працював Блажей Бохинкевич, а токарем Петр Клейс. Згодом Бохинкевича замінив новий людвисар - Даміан Туташевич. Ще більше сприяла посиленню арсеналу людвисарня Яна де Вітте, котра за більш короткий період, з 1769 по 1772 р., відлила 61 різнокаліберну гармату. Комендант твердині генерал Вітте спеціально для ефективної роботи майстерні запросив до Кам'янця людвисара, німця за походженням, Франца Йогана Водіка. Зауважимо, що в Кам'янці виготовляли не тільки гармати, але й боєзапас для них, головним чином порох. На річці стояли декілька порохових млинів, які у спеціальних бронзових ступах мололи і перемішували сірку, селітру та деревний вугілля, перетворюючи їх у "зілля вогнене". Якість пороху перевіряли у спеціальній лабораторії, яка знаходиться поблизу Міської брами у західному крилі міста.
Гармати, виготовлені у Кам'янці, були на озброєнні не тільки місцевого, але й варшавського арсеналу. Одна з них сьогодні зберігається у колекції Військово-історичного музею у Варшаві.
В результаті спільних зусиль командування фортеці протягом XVIII ст. чисельність гарматного арсеналу на кінець століття становила близько 250 одиниць.
Впродовж всього століття артилерія Кам'янця-Подільського стояла на батареях по периметру міста, майже не змінюючи свою дислокацію. Передовою артилерійською позицією залишався Новий замок (Горнверк). У 1778 р. на його бастіонах та контрескарпах знаходилось 59 гармат 3-8-фунтового калібру. В Старому замку, що безпосередньо взаємодіяв з Новим, знаходилось 25 різнокаліберних гармат, в тому числі - дві 24-фунтових картауни. Всього на цьому напрямку було зосереджено 84 гармати, або близько третини всієї наявної артилерії. Решта гарматних стволів знаходилась на міських батареях - 33 гармати стояли на комплексі Польської, а 22 - на комплексі Руської брам. Комплекс міської брами (Підрондельної), що прикривала в'їзд до міста з західного боку і взаємодіяла,а при потребі і протидіяла, з замковим комплексом був забезпечений 38 гарматами. 21 з них дислокувалася на Низькому ронделі (позиція над пороховою лабораторією), а 17 - на Високому ронделі (Вірменський бастіон). Тут було зосереджено найбільші гарматні калібри: 125- та 24-фунтові мортири, 12-фунтові чвертькартауни та гаубиці, 24-фунтові напівкартауни та ін. Решта гармат була розсереджена на батареях св.Марцина, св.Терези, св.Міхала, св.Йосипа, св.Григорія...
Зауважимо, що кам'янецька артилерія не тільки захищала міські мури, але й у разі необхідності, посилювала польові війська. Так, у 1792-1793 рр. частина фортечних гармат була поставлена на польові лафети і брала участь у боротьбі польських загонів проти російської армії.
Вважаємо за необхідне акцентувати увагу і на тому, що у другій половині особливо в останній чверті XVIII ст. Кам'янець став одним з двох артилерійських центрів Речі Посполитої. Другий знаходився у Варшаві. У 1785 р. сейм, визначаючи чисельність державного війська, зупинився на 30 тис., де передбачався корпус артилерії, який поділявся на 2 бригади. Начальником вищого штабу корпусу, разом з тим і командиром бригади Варшавської було призначено генерала Алоїза Брюгля, який надзвичайно багато зробив для професійної підготовки гармашів і особливо офіцерського корпусу. Тим більше, що сейм 1772-1775 р. розповсюдив владу генерала коронної артилерії і на комендантів фортець та на фортечний артилерійський парк, зробивши підвідомчим генералу пороховні, порохові млини, людвисарні, загалом весь арсенал.
Артилерійська бригада Кам'янця в свою чергу поділялася на три кампанії. У 1777 р. командиром бригади був генерал-майор Ян де Вітте, який виконував і роль полковника артилерії. Помічником чи майором у нього був син Йосип де Вітте. Командиром першої кампанії виступає капітан Франциск Рексин, поручиком - Михайло Куровський, підпоручиком - Марцін Баранецький, штик-юнкером - Ян Скродзький.
У другій кампанії командував капітан Кароль Лоский. Підпорядковувались йому відповідно Кастан Маршицький, Ф.Конарський, Вінцентій Аксамитовський. Третя кампанія складалась з Йосипа Якубовського, Петра Завадського, О.Подгорецького, Йосипа Ландинського. Всього, разом з рядовими, бомбардирами і сержантським складом, кам'янецька бригада нараховувала близько 190 осіб, а Варшавська - 200 осіб.
Не задовільняючись практичним удосконаленням існуючого офіцерського складу, генерал Брюгль сприяв перспективній підготовці артилерійських спеціалістів, відкривши в місті учбовий заклад - артилерійську школу, директором якої призначили майора Яна Шуллєра, професором артилерії - Йосипа Якубовського, автора праці "Наука артилерійська", виданої у Варшаві 1781 р., професором математики виступає Кароль Сераковський, професором малювання і креслення було призначено, запрошеного з Венеції, Бартоломея Фоліно.
У 1776 р. бюджет школи становив 11900 злотих, а у 1789 р. - вже більше 20 тис. злотих на рік. Проте, артилерійська підготовка кам'янецької бригади не обмежувалася лише суто теорією. Вже у 1776 р. генерал Брюгль організував тактичні навчання в районі Кам'янця-Подільського. Такий же вишкіл проводився і в подальші роки. Генерал дбав про підвищення не тільки професійного, а й культурного рівня офіцерів, санкціонувавши утворення бібліотеки, кошти для якої дозволив взяти з гарнізонної казни. В комплексі все це призвело до того, що перевірка 1779 р. показала: "Артилерія кам'янецька у найкращому стані, все на нових лафетах, дерево відмінне, з залізних деталей нічого не відсутнє. Важко знайти більш кращий підрозділ як у ставленні до людей, так і їх зовнішнього вигляду."
У відмінному стані був і кам'янецький арсенал, який у 1789 р нараховував 678 гаубичних гранат, 3945 незаряжених гранат, 21308 ручних гранат, 40426 гарматних ядер, 2339 картечних картузів та 135012 фунтів пороху. Аналіз двох арсеналів - Кам'янецького та Варшавського - говорить про те, що стан Кам'янця був набагато кращим. Заслугу в цьому вбачають генерала Брюгля. Незважаючи на це, у Кам'янці було заплановано відкрити фабрику зброї, яка б виготовляла і гарматні стволи зі спорядженням.
Наприкінці 80-х років відбулися зміни і у складі Кам'янецької артилерійської бригади. Вона вже мала вищий штаб, начальником якого був полковник Християн де Дейбл, а майором - Ян Гембаржевський, та нижчий штаб, яким керував оберцегварт Антоній Капелла, котрому підлягали цегварт Міхал Білінський, цегшрайбер Ян Родзишевський та пороховник Йосип Шульц. Три кампанії, якими командували капітан Петро Завадський, Каетан Маршинський та Йосип Фальковський залишились у тому ж чисельному складі і нараховували 116 чоловік.
Під час переходу Кам'янця-Подільського у 1793 р. під егіду Російської імперії, місцева артилерійська бригада у складі якої було більше сімейних офіцерів, ніж у Варшавській, присягнула російській імператриці і залишилася у Кам'янці. На цей час, згідно ординансу військової комісії від 20.ІІ.1790 р., було проведено деякі структурні зміни артилерійського корпусу. Кам'янецька бригада одержала порядкове число V і була скорочена до 2-х кампаній. Спорядження та боєзапас Кам'янецького арсеналу залишилися невикористаними і разом з фортецею та її гарнізоном перейшли до російського війська. У 1799 р. в Кам'янецькій фортеці було 175 чавунних та мідних гармат, калібром від 1 до 18 фунтів та мортир і гаубиць від 0,5 до 5 пудів.
В середині 90-х років російська військова інженерна служба розробила ряд планів щодо побудови у Кам'янці великої сучасної фортової фортеці з гарнізоном у 5-6 тис. солдат і декількома сотнями гармат різного калібру і категорій9. Проте плани залишилися нереалізованими, а на початку ХІХ ст. існуюча фортеця втратила значення, була виведена за штат військового відомства і її артилерійський гарнізон як структурна ланка увійшов до складу 9 бригади Дунайського округу із штаб-квартирою у Хотині. "Список генералов, штаб-и-оберофицерам всей Российской армии...", який друкувався щорічно в Російській імперії, за 1828 р. подає начальникам округу кавалера багатьох, в тому числі Георгіївського орденів, ветерана Вітчизняної війни генерал-майора Брамса, командиром кам'янецької бригади виступає поручик Жмурін. Завданням бригади була вже не стільки охорона міста, скільки зберігання артилерії та боєзапасу (своєрідна артилерійська база) для польових військ, що прикривали південний фланг Російсько-Австрійського кордону. Така ситуація зберігалася до першої світової війни. Після Великої Вітчизняної війни в 1945 р. в Кам'янці-Подільському було знову зформовано артилерійську базу зберігання та ремонту, сучасний кам'янецький арсенал, який можна вважати правонаступником артилерійських традицій давнього Кам'янця.

І.В.Данілов

Поки що інфа з тернету, до бібліотек ще не добрався...
Джерело: http://www.tovtry.km.ua/ua/history/statti/artiler.html

Про Трахтемирів

Олександр Косуха

ВІЛЬНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ
Незнищенна традиція воїнів-охоронців Краю
та споконвічні принципи самоорганізації українців

http://spas.net.ua/index.inc.php?section=kosuha

Від імені й завдяки
Петра Косухи,
який усе життя поклав на те,
щоб виростити та вивести
свого сина в люди.
Леоніда Безклубого,
який навчив Звичаю
та показав, як слід розуміти
й любити свій народ;
Духу народу,
що впродовж тисячоліть
не втратив своєї сили
та призначення.
ПРИХОДУ НОВОГО РОД-ЧАСУ В УКРАЇНУ
ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
...пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово...
Т. Шевченко. Неофіти
П О С В Я Т А
Наприкінці вісімдесятих – на початку дев'яностих років минулого вже століття автор разом із ватагою своїх однолітків-однодумців, охоплених духом доби рішучих перемін, брав участь майже в усіх мітингах і демонстраціях протесту й інших аналогічних заходах, які організовували дорослі дядьки, як з'ясувалось згодом, з лише їм відомою метою. А ми - малюки в політиці - вже гадали, що творимо історію. Хоча таки творили – щоправда, не ми, а нами. Тоді я ще не знав про Род-час, який змушував нас метушитися , шукати засобів для розбудови УССД (Української Самостійної Соборної Держави), гідного продовження традицій славетного воїнства ОУН-УПА та інших цілей. Його завданням, як і завжди, було будити до основи – привертати увагу не до сірих буднів, а до інтересів народу загалом.
Гаслом нового покоління молоді стало, як і п'ятдесят років тому , - здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї. Зараз це звучить доволі смішно, але тоді дехто серйозно починав готуватися до боротьби з ворогами – Москвою та «комуняками» . Ніде правди діти – грішив такими «переконаннями» й автор. Беру це слово в лапки, оскільки коли все здається чорним або білим, коли немає напівтонів, може існувати лише фанатизм і непримиренність, а отже – кров і війна. Але цього разу, і ми всі тому свідки, такого не сталося. Можливо, тому, що так уже було?
Чудовою ілюстрацією настроїв молоді тієї доби слугує гасло: «Усе й негайно!», яке проголосив славнозвісний СНУМ (Спілка незалежної української молоді). До речі, досі поважаю цю організацію, хоча ніколи не перебував у її лавах. Ні, не за той похід з вінками по Хрещатику (хоч за нього також – бо сміливий) і не за бажання бути насамперед самими собою (хоча за це – передовсім), але головним чином за чистоту намірів юнацтва, якому хотілося негайного результату від своєї першої в житті серйозної діяльності. Тут варто згадати добрим словом і УМА (Українську Міжпартійну Асамблею) часів її утворення. Прошу не плутати вищезгадані абревіатури з відомими всім УНА-УНСО, незважаючи на те, що на чолі цих організацій можна було помітити одних і тих самих людей. Однак навряд чи варто зараз докладно розглядати політичну палітру «Спалаху-90». Уже маємо достатньо спогадів видатних діячів тієї доби, тому кожен охочий може без проблем ознайомитися з тією інформацією, яка його цікавить .
Свого часу мене зацікавила персона на ймення Анатолій Лупиніс, світла йому пам'ять, – один із засновників УМА, а після її розпаду – УНА. Так сталося, що писати про цю людину було чомусь непопулярно, а згадувати - якось усім незручно, до того ж Анатолій сам на цьому не наполягав. Тому збирати інформацію доводилось по крихтах, розмовляючи з тими, хто так чи інакше мав з ним справу.
З біографічного довідника можна дізнатися, що «спокійне» життя Лупиноса закінчилось дуже швидко: коли він навчався на третьому курсі КДУ, його заарештували за участь у демонстрації протесту й засудили до шести років ув'язнення в таборах Дубравлагу. Через рік після ув'язнення серед арештантів табору спалахнуло повстання і двадцятирічного Толю обрали до страйкового комітету. На непокірних кидали танки й авіацію, а Лупиноса перевели на камерний режим, до того ж, до сумнозвісного Володимирського централу. В 'язниця для «кінчених» кримінальних злочинців, де багато хто не витримував і кількох років перебування, стала на ціле десятиліття притулком і школою виживання для Анатолія.
Очевидці стверджують, що він не лише не занепадав духом, а й зумів допомогти багатьом іншим зберегти здоровий глузд, а подекуди й життя, пропагуючи свою систему виживання. Роки поєдинку не минули без наслідків – із в'язниці Анатолій вийшов із паралізованими ногами. Вирок лікарів – милиці. Однак змиритися з цим Лупиніс не хотів і після двох років виснажливих тренувань став на ноги, щоправда, ходив , помітно шкутильгаючи. На цьому подорожі Лупиноса “виправними” закладами Союзу не завершилися . У 1971 році за читання вірша біля пам'ятника Т. Шевченку в Києві - знову арешт і дванадцять (!) років поневірянь по «спецпсихушках» та тюрмах із діагнозом «шизофренія» , який гнітив його до останніх днів життя .
Як бачимо, загалом біографія схожа на життєписи покоління «шістдесятників», хоча уважне око може помітити деякі відмінності. Приміром, залізну волю й бажання будь-що вижити, що поєднуються з непохитною ідейною позицією борця з режимом.
Це надавало й надає А. Лупиносу особливого статусу серед діячів опору Радянській владі, статусу людини, діла якої не розходилися зі словами, навіть більше - передували їм. Як результат – Анатолія поважали всі, хто мав з ним діло, і він користувався однаковим авторитетом як серед польових командирів, бойовиків у гарячих точках СНД, так і серед президентів сусідніх країн.
Особисто мені пощастило спілкуватися з деякими представниками еліти одного з кавказьких народів, які характеризували Анатолія передусім як глибокого патріота й людину, яка володіла реальним баченням ситуації й розуміла суть справи, а також як майстерного співрозмовника, спроможного вплинути на людину будь-якої національності.
Чого лише вартий той факт, що Анатолій після кількагодинної розмови в особистому кабінеті одного з президентів СНД зміг переконати його у своїй необхідності побувати в США, куди й злітав військово-транспортним літаком – абсолютно безперешкодно. І це при тому, що не мав при собі навіть паспорта!
Так, це була людина, яка не потребувала паспорта, як і інших речей повсякденного вжитку, на які витрачає мало не все життя пересічний громадянин Європи – що вдягнути, поїсти, де і з ким спати. Лупиніс був далеким від цього, він жив справою, справою боротьби за демократію в Україні, за нормальну державу, в якій людина нарешті почуватиметься особистістю, а не скотиною , яку використовують з тією чи іншою метою. Він вважав, що демократія – це стан суспільства, до якого приходять шляхом довгих процесів в економічній, моральній, правовій, релігійній, соціальній та інших сферах життя. Але в жодній країні не було раптово ЗБУДОВАНО демократичної держави. І жодне суспільство не приходило до утвердження демократичних принципів, не пройшовши довгого періоду твердої державної влади... Лише в Україні всім (навіть лівим) закортіло відразу з печери в демократію. Тому ми такі смішні навіть для самих себе, і кожен сміється, бо знає, що треба сміятися, а от із чого саме – не второпає .
Однак за своєї тотальної відданості справі Анатолій зовсім не справляв враження такого собі переконаного революціонера чи відлюдника, навпаки, завжди був привітним, цікавився оточуючими, останніми новинами політики та громадського життя, вечорами довго й послідовно розповідав про своє нелегке життя, але ніколи не скаржився й не нарікав на долю. Анатолій був достатньо емоційною людиною, радо контактував з іншими, мав багато друзів, знайомих, а серед них і жінок, від яких мав аж шістьох дітей. І водночас уперто йшов до виконання своїх цілей – боротьби за демократію, проти тоталітаризму та імперіалізму . Не страждав при цьому Лупиніс і на манію величі, хоча мав на те всі підстави, чи не більше, ніж деякі з тих, кого так часто згадували на радіо й телебаченні у “буремні дев'яності”. Дуже мало залишилося по ньому і письмових згадок – не його справою було створювати теорії чи проголошувати ідеї, що мали б перевернути суспільну свідомість.
Він був людиною дії, людиною вчинку. Можна багато говорити про вчинки, вихваляючи або засуджуючи їх. Єдине при цьому залишиться незмінним. Адже люди поділяються на дві категорії: ті, які говорять, і ті, які роблять . Темою нашої розмови будуть ті, які роблять. Такі, якими були Анатолій Лупиніс і Сергій Бодров. Саме тому про них маємо сказати ми, інакше час примусить нас забути все...
Колись, за старих часів, казали: вони мають силу, поки захищаєм, ми – поки шануєм. Не забуваючи своїх видатних предків, вшановуючи їх, ми здобуваємо їхню силу протистояти ворогові; поки захищаємо рідну землю, родину або й просто свої переконання. Цим самим даємо силу нашим предкам, які знову стають нам у допомозі.
Колообіг сили. Анатолій Лупиніс уже приєднався до кола предків, і його життя, на моє глибоке переконання, є гідним прикладом для наслідування всім тим, хто щиро дбає про добробут України.
Лупиніс був свідомим того, що українці зараз ведуть боротьбу за своє виживання як нації:
Ми випрягли волів, Перевернули плуга, Сідлаємо коней Та гостримо списи. Відкинули жалі, Згадали всі наруги, Прости нас, Господи, Помилуй і спаси. Волога цвіль європ Лоскоче наші ніздрі, Спекотних азій тлін Судомить рамена, Чекає бій, Все решта буде після. Життя триває, Точиться війна.
Декому в Україні було вигідно бачити в цих словах заклик до прямого збройного спротиву й формувати в свідомості громадян образ такого собі керівника напівформального, напіввійськово-кримінального угруповання з ультралівим ухилом: з відповідним поголосом серед широкого загалу. Однак не дамо себе ошукати. Анатолій ніколи не закликав людей до дій, за які їх могли кинути до в'язниці. Він розумів ситуацію й вів війну передусім у сфері Духу, навіть більше: він служив Духу й тому ніколи не надавав значення побутовим дрібницям, ба навіть паспорт був однією з них. Це розуміли всі, з ким він спілкувався поза межами України, і тому допомагали йому чим могли. Знали, що він не їде в Америку за власним бажанням, він має це зробити за волею «того, хто послав його» . І лише ті, хто пішки ходив у хадж до Мекки, дивувались, що в Україні є такі люди.
Знаймо й ми тепер своїх героїв, пам'ятаймо про них завжди, вони – це обличчя нації, її честь та совість. У них – наша сила предківського Духу вистояти у чергове між'ярем'я. Світла їм пам'ять та шана!

Вступна частина
Нехай же серце плаче, просить
Святої правди на землі.
Т. Шевченко. Чигрине, Чигрине...
Усім, кому так чи інакше доводилося вивчати або просто ознайомлюватися з історією України, добре відомий вислів: “Українську історію без брому читати не можна”. Чим же так допекла комусь наша історія, що б так гірко висловлюватися? Ще кажуть, що українська культура несе на собі “наліт трагедійності”, такого собі історичного песимізму, самобичування і плакальництва й що це начебто відображає народницьке бачення історичних подій з його бажанням розірвати кайдани, подолати віковічне рабство тощо. Останнім часом дедалі впевненіше почали говорити про заміну народницьких, тобто народних, шевченківських , традицій на династично-аристократичні, панські, «оптимістичніші» , пов'язані із зусиллями володарів, суверенів, князів, гетьманів подолати руїнництво, анархізм, хаос та впровадити певну ідею об'єднання. Буцімто дослідили незбагненну прив'язаність найвищих злетів нашого державного будівництва до періодів, коли країна мала монархічний устрій, себто коли забезпечувався династичний принцип правління .
З цього бачимо, що українців вважають, насамперед, безпорадними у створенні власної державної організації, такими, що завжди звертаються по допомогу до інших народів – варягів, поляків, турків, росіян, нарешті. «Земля наша велика і багата, А порядку нема в ній; Ідіть княжити і володіти нами» [173; 83 ]. Постає логічне запитання: то чому ж немає порядку на своїй землі? Чому всі спроби українців створити власну державу зазнавали поразки? Чи не тому, що ми намагаємося будувати щось за чужим зразком, а свого не бачимо? І вже дійшли до того, щоб запровадити якусь монархічну династію - і це в країні, демократичні традиції якої свого часу були взірцем для всієї Європи! Правду таки казав Лупиніс, що ми просто не знаємо, що таке демократія, не хочемо працювати над тим, щоб вона відбулася, тому за старою звичкою збираємося просити «доброго батюшку царя» , щоб указав нам шлях до волі. Наша пісня гарна й нова... Але горе Україні, якщо вона повториться знову.
Шлях пошуків української державності привів автора до більш ґрунтовного дослідження нашої минувшини, зокрема , такого її феномена, як козацтво – колиски української та європейської демократії. Часто вживають це слово – “феномен”. Трохи вже намуляло око, чи не так? Але як інакше назвати той факт, що купка воїнів, тобто кілька тисяч, змогла зупинити стотисячну армію Менґлі Гірея, у якій, до речі, було багато добре озброєних і навчених професійних вояк? І як межи різних державних агресивних потуг – татарсько-турецької, польської та російської - впродовж сотень років процвітала республіка вільних людей? Звісно, те, що зараз існує в Україні під назвою козацтво, навряд чи можна назвати феноменом, але хай це нас не розчаровує. Адже останні козаки, в повному розумінні цього слова, зникли вже близько трьохсот років тому, тоді як самураї в Японіі – лише понад сто. І це при тому, що в нас, на відміну від японців, територію захопив зовнішній загарбник, який упродовж цього часу насаджував свою мову, культуру та спосіб мислення. Отже, здається, в середовищі сучасного українського козацтва годі знайти щось подібне.
Однак випадкова зустріч 1995 року в Києві з людиною з вистриженим пасмом волосся на голові змінила все. Від Петра Єремчука я вперше почув про Звичай Вкраїнський, Род-час та косаків – саме так за часів Київської Русі й раніше називали вільних воїнів дикого Степу, бо вони носили косу (і зовсім не “оселедець”) – то колові сонячні брати-промені, до краю доведені. Так я дізнався про існування давньої традиції - оберегу від чужинських ідей, що споконвіку, від батька до сина, передавалася в родах нащадків українських козаків. Її останнім представником є Леонід Безклубий - батько перших козаків (за новітнього часу) на Одещині та Звичаєвого козацтва, що виникло згодом. Росіянам, а зокрема тим, які серйозно займаються відродженням національних бойових мистецтв, батько Безклубий добре відомий як знавець спасу – бойового мистецтва козаків, що вже давно не дає їм спокою. Був час, коли вони ледве не в чергу ставали, щоб отримати від батька бодай якусь інформацію, але завжди поверталися з Одеси ні з чим. Кожна зустріч закінчувалася однаково – вступай до нашого товариства, там і навчатимешся. Але не лише спасу – Звичаю українському. Звісно, для багатьох це було неприйнятним, бо Звичай тут каже: вчити можна лише рідну та добру дитину тоді, коли їй украй необхідно, або в лихоліття. Тому що ти даєш у руки людини зброю і вчиш її, як найкраще вразити іншу людину, а це величезна відповідальність.
Упродовж тисячоліть Звичай, тобто сукупність правил поведінки людей, в Україні було суворо заборонено записувати. Так намагалися запобігти викривленню змісту Звичаю (фарисейству) під час його тлумачення – написане вважалося мертвим, а також з метою безпеки – щоб ворог не дізнався про слабкі місця.
Викладання велося у формі речитативного наспіву – так краще запам'ятовувалась інформація, а практичних навичок набували під час спеціальних ігор. Тому, наприклад, комплекс бойових вправ у козаків під час тренувань (на зразок кати в карате) мав назву “зграй” , якого навчалися неформально , сприймаючи як забаву. Через це дії козаків на перший погляд видаються простими, але повторити або зрозуміти їх зараз уже складно, майже неможливо.
Утрачено знання, як саме виконувати ту чи іншу операцію. До того ж у старі часи Звичай охоплював усі сторони життя людини – від того, як вести бойові дії, до розподілу праці та прибутків у громаді. Але він жив доти, доки жили його носії – радетелі часів Великої Скіфії та характерники козацької доби. Відколи зникли останні, ниточка безпосереднього передавання знань перервалася. І внаслідок цього ми опинилися на порозі повного знищення українства як культурної особливості. Перед обличчям цієї небезпеки було прийнято рішення розкрити широкому загалу основи Звичаю, а точніше , того, що вдалося зберегти дотепер .
Першим письмовим описом Звичаю став “Чотирнадцятирик” , у грудні місяці 1993 року прийнятий на отаманській Раді Українського козацтва в Одесі, згідно з яким ,
козаки, козаччина – душа народу. Одколись і дотепер спосіб самоорганізації та саморятування в лихоліття на старожитньому Звичаю козацького Слова.
Згадаймо прадідівський наш Заповіт, його “Чотирнадцятирик” .
1. Контроль за старшиною “Чорною Радою”.
2. Постійна змінність старшини.
3. Беззастережна дисципліна обраній старшині.
4. Наказ Кола Отаману на рік чи на три.
5. Всі власники.
6. Заборона найманої праці.
7. Якщо артільно володіємо чимось і великої потреби уживаємо, то рівнопаєво щоденним погодинним утвердженням та виборно-змінною адміністрацією (Отаманом).
8. Вилучення нероб та п'яниць з паєм чи за бажанням.
9. Обов'язкова наявність зброї в козацькій громаді.
10. Громада є власником усього, що знаходиться в межах її території за виключенням того, що вона визнала приватною власністю.
11. Земля не продається. Підприємства не можуть бути іноземною власністю і сплачують частку в громадську скарбницю на рекреацію.
12. По найбільш важливим питанням на вимогу козаків скликається загальна Рада (Коло).
13. Діти мають пільги при вступі до козацьких офіцерських училищ (які опікуються козацтвом).
14. Служба Землі-Матері, а не уряду. Захист.
Все інше не козацтво, а підступ і шароварництво плюгавців. Тож не створюймо своїх козацтв у сусідніх країнах з своїх співвітчизників. Не робімо їх ворогами тієї Матері-Землі.
Поведем у своїх краях за власний, а не чужий інтерес боротьбу!
Жорсткий і безкомпромісний стиль документа , а також сувора лаконічність висловлювань разом із низкою малозрозумілих широкому загалу понять породили безліч запитань і неприйняття “Чотирнадцятирика” загалом. Націоналісти, приміром, сприйняли положення “заборона найманої праці” за спробу відродження мало не комуністичних порядків. Одні козаки відроджуваного Українського козацтва образилися за слово “шароварництво”, інші – за критику закордонних козацтв, оскільки це могло означати відмову від грошової допомоги діаспори. Та й стисла мова “Чотирнадцятирика” потребувала подальших уточнень. І їх давали, але усно, що за наявності слабких товариств було малоефективним. З часом з'явилися інші, розширені тлумачення Звичаю, але вони, як і раніше, не були достатньо зрозумілими через брак ширшої інформації.
Нагальною потребою нині стало докладне висвітлення цього питання передусім через призму історичних подій. Так, здавалося б, що історію ми вже знаємо, адже впродовж останніх років багато прихованого стало явним. Але річ у тім, що ми, читаючи , вперто не зауважуємо багатьох речей. У загальновідомих подіях може відкритися інший бік, а наше бачення від того - докорінно змінитися. Розкриттю цього прихованого пласту нашої минувшини – спадщини , яку нам залишили предки, і присвячена наступна оповідь, завдання якої - відтворити основи давньої традиції українців, покликаної сприяти виживанню людей і забезпеченню добробуту на своїй землі. Однак, перш ніж почати, слід роз'яснити, що таке звичай і традиція у класичному розумінні цього слова, оскільки саме тут починає виникати плутанина.
Історія суспільства – процес спілкування індивідів, результатом якого є наступність передавання досвіду людської діяльності. Механізмом, який здійснює цю наступність є традиція (від латинського traditio – передавання ). Її призначення – гарантувати єдність знань, умінь та навичок, набутих у попередній діяльності, щоб зберегти їх та передати наступному поколінню з метою збереження життєспроможності окремої людини – носія традиції - і суспільства загалом.
Зрештою, весь духовний і матеріальний досвід життєдіяльності, напрацьований попередніми поколіннями, і являє собою культуру конкретного колективу.
Оскільки діяльність людини передбачає як раціональний, так і ірраціональний аспекти, традиція, як цілісна система знань про навколишній світ, також складається з двох сфер – матеріальної та духовної. Матеріальна, або практична, функція традиції реалізується у звичаях, сукупність яких часто ототожнюють із самою традицією. Однак, на відміну від неї, звичай є окремим , чітко визначеним правилом поведінки людей, що склалося в процесі їхнього співжиття та ввійшло у звичку, побут і свідомість певної групи чи всього суспільства, ставши загальноприйнятою нормою .
Звичай виник із потреби фіксувати практичний досвід, набутий людиною в певній ситуації з метою уникнення повторення якоїсь неправильної чи згубної дії або навпаки, застосування найбільш доцільної та ефективної. Наприклад, у Звичаї сказано:
не добивайте ворога до кінця...
Без вичерпного тлумачення цієї фрази не зовсім зрозуміло, про що йдеться. Але під час навчання усно пояснюють: не добивайте до кінця ворога зовнішнього, бо замість одного отримаєте двох інших, які були ворогами вашого ворога . До того ж додають: а внутрішнього (ворога) бийте до кінця, не зважаючи на рани його .
Або й інші настанови:
стережіться йти на чужу землю війною;
занадто не довіряйтесь, завжди пам'ятайте: довірливість губить;
там , де починається самовтішання та повтор , там починається зрада.
Отже, завдання Звичаю - дати готовий зразок для наслідування, показати, що слід робити, щоб скористатися успадкованим досвідом у праці, поведінці, способі життя для того, щоб швидше та безпечніше досягти бажаного результату.
Для цього звичай детально регламентує дії індивіда чи групи осіб у кожній конкретній ситуації без особливої мотивації чи певних морально-етичних настанов. Апеляція до останніх у критичні життєві моменти, наприклад, у бою, може виявитися не лише недоречною, а й згубною. Тому деякі спеціальні норми поведінки людей мають виконуватись майже автоматично, без обдумування. Часто викладання здійснюється у своєрідній формі наспіву, через речитатив:
б'ють – роїсь, наваливсь – лавою вбийсь, лихо вкляч, а все одно оддяч...
Тут маємо конкретне згадування прийомів тактики бою – зграй , що далі в процесі навчання роз'яснюється докладніше. Або всім відоме:
сам загибай, а братчика виручай...
На цьому принципі, до речі, заснований давній обряд побратимства – мазепства, про який ітиметься далі.
Не бийтесь поміж собою...
Не гань мене чваром, бо станеш тваром.
Попереджають про заборону міжусобиць. Також дуже характерним для вільних і озброєних людей давнини було таке твердження:
є добро, а зла немає – є ми...
Тобто наголошується на відносності понять добра і зла – все залежить від конкретної людини, До того ж одразу заперечується існування зла як окремої потуги .
Традиція ж, на відміну від звичаю, виражає лише загальні принципи поведінки, надає змісту виконуваній дії та вказує на засоби її втілення в життя, а звичай уже регламентує її практичне виконання. Іншими словами, традиція дає відповідь на питання “що робити?” і “для чого робити?”, а звичай показує “як” робити, щоб не помилитися . Так, в українській традиції воля є наявністю власності, можливості нею вільно користуватися й контролювати збут продукції та заборону найманої праці . Тоді -
кожен - господар своєї волі-добробуту чи неволі-злиднів.
Сказано також:
лиш єдиний є на світі гріх – робити зле добрим людям, змінити карб та бути бідним на своїй землі.
Раніше було заведено так, що бідним був або дурень, який не вмів господарювати, а отже, не приносив користі ні собі, ні іншим, або ледар, який просто не хотів працювати. Уже сам факт праці давав прибуток, оскільки не дозволялася експлуатація людини людиною. І весь прибуток поділявся між усіма членами громади згідно з внесеним ними паєм та затраченою працею у здобуванні матеріальних благ (що й відображено в пунктах п`ять-вісім “Чотирнадцятирика”).
Духовною складовою традиції є обряд та сукупність обрядів – ритуал , тобто певне поєднання символічних індивідуальних або колективних дій, спрямованих на встановлення двосторонніх відносин між людиною та Божественним, світом Духу та предків. Обряд певною мірою можна назвати духовним звичаєм, мета якого – за допомогою чітко визначеної послідовності спеціальних дій налагодити зв'язок людини з нематеріальним потойбіччям та привнесення священного у світ Матерії, а інколи й повна його сакралізація.
На думку дослідників, саме ритуальні, культові дії у стародавньому суспільстві були покликані виконувати соціально-ідеологічні функції, слугуючи механізмом забезпечення консолідації членів певних соціумів засобами їх залучення до участі у спільних культових діях, які усвідомлювались як акт єднання колективу з потойбічними силами – світом богів та предків. У людей, які разом виконували певні ритуали (до участі в яких, звісно, не допускали чужинців), поступово утверджувалась власна, етнічна за своєю суттю, самосвідомість. Члени таких колективів, мешкаючи на суміжних територіях і спілкуючись між собою впродовж тривалого часу, завжди пам'ятали про справжню спільність свого походження і з часом об'єднувалися в народності – культурно-господарські макроетнічні спільноти.
Оскільки діяльність великих людських колективів здійснюється в неоднакових соціально-економічних та природно-кліматичних умовах, то форма виявлення й характер їхніх дій будуть також неоднаковими. Відповідно , й результат діяльності – досвід, виражений у традиції , - різнитиметься, з часом набуваючи тільки йому притаманних автентичних рис. Тому, порівнюючи та аналізуючи традиції різних народів, можна майже безпомилково визначити національний характер їхніх носіїв, властивий лише цим народам, який поступово склався в процесі їхнього становлення та подальшого розвитку. Відстежуючи впродовж тисячоліть звичаї та обряди, притаманні певному народу, можна визначити (з певною ймовірністю, звичайно) коли з'явились і як еволюціонували його етнічні та культурні складові.
Останнім часом широкого поширення набула думка, що Україна є колискою народів Європи, батьківщиною легендарних арійців, які близько шести тисяч років тому утворили на її території давню цивілізацію, яку наші закордонні дослідники романтично назвали Оріяною, а більш прагматичні науковці-археологи – Араттою. Називаючи її так чи інакше, кожен мав на те свої рефлексії, що базувалися на власному досвіді, набутому впродовж життя. Та й чи варто створювати ще одну теорію з відповідними назвами й історією – досить уже того, що є. Однак страхітливе становище, у якому перебуває народ України, потребує рішучих дій задля збереження того, що може дати нам шанс відродження, природного розвитку й процвітання. Факт існування в Україні живої традиції передавання знань змушує нас, тих, хто долучився до віковічної Спадщини, донести її людям, сподіваючись на те, що спрацює генетична пам'ять поколінь і виведе Україну з манівців історичного занепаду.
© О. Косуха 2008

Джерело: http://spas.net.ua/index.inc.php

Ще один чудовий ресурс з різною корисною літературою.

http://exlibris.org.ua/ там трохи є чудових книжок, але то напевно треба в безперервному режимі з рік читати, це якщо вмієш звичайно читати, булоб непогано навчитися швидкочитаню...

Чудовий ресурс, там купа ілюстрацій на тему козаччини.

http://www.zsu.zp.ua/euk/images.htm

Там багато чого, але всього ніде немає...

Козацька артилерія

Козацькі гармати, мортира...

Чудовий плакат на вагончику там де меморіал крутянцям!

Отак завжди треба!

Криза то в голві...

Задовбали своєю кризою, патякають і патякаю...

ДО ПИТАННЯ: "ЖИДИ", ЧИ "ЄВРЕЇ"?

В кожній розмові з жидами в українській мові мені приходилось вияснювати насамперед справу назви "жиди" і "євреї". Головно ж тоді, коли мав до діла з новим емігрантом з СССР. Справа в тому, що в російській мові прийнято назву "євреї", а назві "жид" надано значення національної образи й зневаги. Такий підхід накинули москалі в окупованій Україні українській мові. Тому жиди, емігранти з СССР, вживають назву "єврей" теж в українській мові і за ними й чимало українців приймає таке вияснювання назв "жид" і "єврей".
Але, такий підхід неправильний. Назва "єврей" московська. В українській мові, як і в інших словянських мовах, від найдавніших часів вживається назву "жид", яку принесли в славянські краї з Франції й Німеччини самі жиди. Ні французи слово "жид", ні німці свого "юде" не вважають образливим, і ані їм, ані французьким, чи німецьки, як і польським, чеським жидам ніколи на думку не приходить міняти це на російську назву "єврей". То чому ж українську мову засмічувати москалізмом "єврей"? Тим більше, що українці під назвою "жидівська" мова мають завжди на увазі "їддіш", що постала з німецької, а під "єврейська" мова ту мову, якою говорили жиди в давнині й говорять сьогодні в Ізраїлю. Та й англійці вживають "Джу", а не "Гібрю".
Українські літописці й українські історики виразно подають, що в Києві за княжої Руси була "жидівська", а не "єврейська" дільниця і "жидівські", а не "євpейські" ворота.
Тільки в перекладі Святого Письма вжито назву "євреї". (Звідти взяли цю назву москалі і це й є однією з вказівок, що російська мова розвинулася з церковної мови Кирила-Методія, а не з якоїсь "пра-руської"). В українських перекладах Святого Письма вжито назву "євреї" для підкреслення, що йдеться про біблійні часи, а не про нову добу, в якій українці вже від княжих часів вживали тільки назву "жиди".
Тому в моїх писаннях я послідовно вживаю "споконвічну" українську назву - "жиди".

Джерело: Петро Мірчук. Зустрічі й розмови в Ізраїлю.

Дон Хуан про волю...

Те, що воїн називає волею, є сила усередині нас самих. Це не думка, не предмет, не бажання. Воля — це те, що примушує воїна перемагати, коли його розум говорить йому, що він переможений. Воля — це те, що робить його невразливим. Воля — це те, що дозволяє шаманові пройти крізь стіну, крізь простір, в нескінченність.

Дух воїна не прив'язаний ні до індульгування, ні до скарг, як не прив'язаний він ні до перемог, ні до поразок. Єдина прихильність воїна — битва, і кожна битва, яку він веде, — його остання битва на цій землі. Тому результат її для нього практично не має значення. У цій останній битві воїн дозволяє своєму духу текти вільно і ясно. І коли він веде цю битву, він знає, що воля його бездоганна. І тому він сміється і сміється.

Упокорювання воїна і упокорювання жебрака — неймовірно різні речі. Воїн ні перед ким не опускає голову, але в той же час він нікому не дозволяє опускати голову перед ним. Жебрак, навпаки, падає на коліна і капелюхом мете підлогу перед тим, кого вважає вищим за себе. Але тут же вимагає, щоб ті, хто нижчий за нього, мели підлогу перед ним.

Варто досягти внутрішньої безмовності — і все стає можливим. Внутрішній діалог зупиняється за рахунок того ж, за рахунок чого починається: за рахунок дії волі. Адже почати внутрішню розмову з самими собою ми вимушені під тиском тих, хто нас учить. Коли вони учать нас, вони задіюють свою волю без сумнівів і коливань. І ми задіюємо свою в процесі навчання. Просто ні вони, ні ми не віддаємо собі в цьому звіту. Навчаючись говорити з самими собою, ми навчаємося управляти волею. Це наша воля — розмовляти з самими собою. І, щоб припинити внутрішні розмови, нам слід скористатися тим же самим способом: прикласти до цього волю без сумнівів і коливань.