Селітряне виробництво

Це селітряний майдан, тобто місце, де вироблявся основний компонент пороху. Селітроваріння в Україні у ХVI – XVIII ст. набуло особливо значного поширення. Присамар`я було однією із областей України, де виробництво селітри було налагоджене у великих обсягах. Для її виробництва використовували чорноземні насипи стародавніх курганів, які природно були збагачені селітрою. Процес виробництва складався із вимивання дощами чорнозему з похилих стінок кільцеподібної «лійчастої» споруди. Збагачений селітрою чорнозем змішували у певній пропорції з деревним попелом і негашеним вапном та заливали водою. Відцідивши цю суміш, одержували насичений розчин, з якого у спеціальних «варницях» після кількаразового підігрівання і охолодження випадала кристалізована селітра. Відпрацьований чорнозем висипали поруч у формі валів або пагорбів. Далі виробляли порох, основними компонентами якого були: селітра – 77,4%, сірка – 9,6%, деревне вугілля – 13%. З цих компонентів робили суміш, змішували з водою і підігрівали на слабкому вогні до випарювання води. Потім просушували і пропускали через волокнисте сито, отримуючи гранульований порох, який перетирали у суміші з горілкою або водою. Просушений після цього він був готовий до використання. Виробництво селітри було прибутковою статтею Війська Запорозького, в межах якого розкинулось Присамар’я.



Про Шостку:

В ХV I -ХVІ I ст. в малопрохідних лісних місцях почали селитися втікачі в Правобережжя. Так виникло селище Локотки, що є частиною сучасної Шостки. 1676 року локотський козак „Стефан Бугай...Засипав греблю й побудував млин на річці Шостці”. На ньому мололи селітру та деревинне вугілля, з яких підприємливі селяни кустарними засобами виготовляли порох на продаж.
В 1711 р. уряд Петра I організував на р.Шостці приймальний пункт селітри. Є відомості, що порох робили при хуторі Шкірманівськім (Глухівського уїзду) на р. Ускє, неподалік від виникнувшого пізніше Шосткинського порохового заводу.
В першій половині ХVIII ст. (правління Анни Іоанівни (1730-1740 р.р.), під час російсько-турецької війни, що почалася в 1734 р., гостро виникло питання своєчасного поповнення боєприпасами російської армії. Справа в тому, що театр бойових дій був значно віддалений центрів виробництва пороху. Зважаючи на те, що виробництво селітри та пороху здавна практикувалося в Сіверських краях, і сіверська територія знаходилась відносно недалеко від російсько-турецького кордону, царський уряд вирішує організувати виробництво пороху на Україні. Указом Сенату від 14 лютого 1736 р. наказувалось “в Малороссийские и Слободские полки, казакам и к пушкам пороху сколько какого когда потребно, столько оного делать в Малой России при Генеральной Артиллерии и в Слободских полках в одном полку…” Указом від 21 травня 1739 р. графу Румянцеву наказувалось “крайнее смотрение прилагать, что бы пороху вистачало не тільки казакам, але й гарнізонам і корпусам" . Виконання цього Указу стало основою для виникнення порохового заводу на р. Шостці. Генерал І. Шипов в серпні 1739 р. повідомив ЇЇ Імператорську Величність, що для заводу, який “велено завесть в одном Слободском полку" , знайдено місце – млин в Ніжинському Малоросійському полку при Вороніжській сотні на р. Шостка, від м.Глухова у 30 верстах. Пороховий завод на р. Шостці почав працювати в серпні 1739 р. На початок грудня було вироблено 750 пудів пороху. Але в 1742 р. артилерійська канцелярія і Військова колегія вирішили, що на Україні “пороховому заводу на р. Шостка не быть” . На деякий час порохове виробництво на р. Шостка було повністю припинено.
9 червня 1765 р . імператриця Катерина II, ознайомившись з донесенням генерал-губернатора Малороссіі П.А.Румянцева „ о полезности заведения на Украине пороховых заводов ” , наказала начальнику артиллеріі графу Г.Орлову представити по цьому питанню своє бачення . 14 липня 1765 р. граф Орлов звернувся до Канцелярії головної артилерії та фортифікації з вимогою представити йому звіт про „ целесообразности заведения пороховых заводов на Украине ” . 24 липня 1765 р . Канцелярія, вивчив питання про необхідність постачання на Україні фортець, польових полків, Донського та Малоросійського Війська, а також вільного продажу пороху представила Г.Орлову звіт , в якому підкреслювала , що на Україні “…пороховой завод в благопристойных местах учредить следует”.
28 липня 1765 р . Г.Орлов представив звіт Катерині II, в якому виклав в исновки Канцелярії та заключив, щ о “…в Малой России завод учредить за полезное признать можно”, доручив вибір місця для його будівництва графу П.А.Румянцеву. На цьому звіті Катерина II написала резолюцію – “Быть по сему и о сем с графом Румянцевым снестись”.
В серпні 1766 р . Г. Орлов наказав генерал-поручику Внукову зняти план та скласти опис з старого (закритого) Шосткинського порохового завод у , який знаходився у підпорядкуванні Малоросійської колегії . Для виконання цих робіт на р . Шостку був відряджений капітан Бреклінг. 20 жовтня 1766 р . Внуков надіслав Г.Орлову план заводу та звіт , в якому сповіщав , що раніше на Шосткинських порохових заводах вироблялось до 600 пудов пороха на рік , а при будівництві нових порохових млинів можна збільшити його виробництво до 10.000 пудів на рік . 7 січня 1768 р . П.А.Румянцев особисто доклав Г.Орлову , що кращого місця для будівництва порохового завод у артилерійського відомства , ніж старий Шосткинський пороховий завод “…здесь не сыскивается”.
24 березня 1771 р ., коли місце для будівництва нового порохового заводу було вже затверджено, Г.Орлов наказав Канцелярії відрядити з Петербургу в Глухів, на р. Шостку майора артилерії А.А.Рудометова для організації та будівництва нового порохового заводу на місці старого та прийому його в артилерійське відомство. 10 травня 1771 р . Канцелярія склала повний план робіт та виділила на будівництво та утримування штату 10.000 руб. 17 травня 1771 р . А.А.Рудометов з командою мастерів та артилерійських службовців (17 чол.) на 10 ямських підводах відправились з С-Петербурга в Глухів. З кінця 1771 р . завод почав називатись “Шостенский артиллерийский пороховой завод”.
З 1771 по 1775 р.м. на заводі були побудовані: гребля з трьома шлюзами, п'ять „ вододействующих ф абрик" (млинів), чотири "сухопутні" млини на кінній тязі, селитреная варница, будинки для складання і сортування пороху, кузня, сараї для збереження бочок, інструментів, рогожі і вугілля, пороховий магазин, кам'яні льохи, вартові приміщення, казарми для штату. Командирський будинок зі службами і стайні.
20 лютого 1775 року А.А.Рудометов доклав у Канцелярію про стан штату заводу, про виробництво пороху і селітри. У цей час на заводі працювало 155 чоловік. Тяглова сила - 40 коней і 24 вола. Готового пороху - "мушкетного, гарматного, ручного, гвинтівкового" - 448 пудів, сірки 476 пуда, селітри 11.800 пудів. Завод з кожним роком випускав готової продукції все більше і більше. Так, у 1781 р. було виготовлено 3.650 пудів пороху, а в 1789 р. - 5.423 пуда.
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії:
виробництво селітри, у якому використовувався перегній із могил і старих валів городищ, було надзвичайно поширеним в Україні. Особливо численні селітряні майдани існували на Задніпров'ї, де діяла згадана під 1636 р. урядова «Адміністрація селітряних маєтків», якій підпорядковувалися міста Березань, Биків, Яблунів, Миргород, а також маєтки Полтава, Зигмунтів, Краснопіль, Крукпіль і Чумгак (Źródła dziejowe.— T. 22.— S. 350).
Селітряне виробництво в Україні 1621 р. було передане королівському коморнику Бартолемею Обалковському «у всій землі Київській і по всій тамтешній Україні, у Білгородськ.их, Очаківських і Путивльських Диких полях, коло Муравських татарських шляхів, ...де б легше знайшлися придатні для вироблення селітри городища, могили та інші місця» (Грушевський. Історія України-Руси.— Т. 6.— С. 219—220).

За дещо пізнішими свідченнями, виробництво пороху із селітри, сірки і вугілля мало масовий характер; його вмів виготовляти майже кожен козак. З кінця XVII ст. Лівобережна і Слобідська Україна стали основними постачальниками селітри для Росії (Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст.— К., 1969.—С. 76—81).

Все ще інфу наздирав в тернеті... Все завтра піду в бібліотеку, піду подивлюсь, там може бути санітарний день, вони люблять це робити в останній день місяця, але все одно піду!

Свідчення використання протикорабельної артилерії у матеріалах Богородицької фортеці

Судноплавство по Дніпру вже в середині XVII сторіччя набуло високого професійного рівня, про що свідчить багатий документальний матеріал, насамперед опис підготовки та проведення морських походів козацької доби, питання стратегії і тактики ведення запорожцями-мореплавцями бойових дійна морі [1].Про високу боєздатність козацького флоту наприкінці XVIIст. говорить те, що у ході війни проти Туреччини і Кримського ханства козаками на узбережжі було підкорено 5 турецьких фортець: у 1695 р. козацьке військо добуло у пониззі Дніпра турецькі фортеці Кизи-Кермень (Кизикермен), Мустрит-Енмень (Тавань), Аслам-Кермень, Муберєк-Кермеиь. Протягом усієї Азово-Дніпровської кампанії козацька флотилія показувала високу боєздатність.Організовуючи морські експедиції на невеликих суднах дубах та чайках козаки перехоплювали також турецькі галери, брали в полон їх екіпажі й захоплювали вантажі, що перевозилися на кораблях. Невеликий розмір козацьких суден, які не змогли б витримувати великого вантажу, обумовлював склад артилерії. На початку XVIIIст. вона здебільшого складалась з фальконетів (дрібнокаліберних гармат), армат (гармат) та „можжир" (мортир). розмірами гармати поділялися на „малі" й „потужні", за калібрами - на трифунтові, шестилотові і т.ін. [2, с.122, 123].Маючи численні архівні свідчення морських битв, ми майже не знаємо про воєнні сутички на річках. Винятком є взяття приступом у ніч з 11 на 12 серпня 1635 р. польської фортеці Кодак козаками Івана Сулими, частина яких піднімалися Дніпром на чайках,повертаючись з чорноморського походу.Вдалі напади на фортеці з води довели необхідність тримати в арсеналах кріплень серед інших артилерійських набоїв і специфічні боєприпаси, які використовувалися здебільшогопротикораблів - кніпелів. Кніпель являє собою дві чавунні напівсфери, нерухомоз`єднані залізним, кованим, квадратним в перетині, стрижнем. Цей снаряд, котрий мав вигляд гантелі, інколи ще й наповнювався поміж напівядрами чавунною або свинцевою картеччю, яка обмотувалась просмоленою мотузкою. Під час польоту снаряд обертався навколо себе й трощив щогли і весла, збиваючи такелаж. Картечі, в свою вражали живу силу ворога [3, с.97]. На відміну від ядер, кніпель летів на коротшу відстань і прицільність пострілу через низьку аеродинаміку невелика. Тому для влучного пострілу треба було стріляти з досить невеликої відстані 150-300 м.Використання подібних набоїв засвідчено під час археологічних досліджень 2001-2006 рр.Богородицької(Новобогородицької) фортеці розташованої в пониззі р. Самари. Місцезнаходженню та часу виникне поселення та фортеці на північній околиці сучасного селища Шевченко м.Дніпропетровську присвячена низка публікацій, в яких доведено існування на цьому місці перевозу через р. Самара ще наприкінціXIV ст., а пізніше козацького містечка Самарь[4,5, 6]. Але про бойові дії із застосування артилерії можна твердити лише після побудови російської фортеці в 1688 р. [7, с.48-50]. Нею в 1692 році намагалися оволодіти повстанці Петрика, а в 1711 році гарнізоном був відбитий напад турецько-татарських військ [8, с. 153].Слід зауважити,що знахідки кніпелів було зроблено на двох окремих ділянках пам`ятки.По-перше, на північній розімису, яка до спорудження Дніпрогесу була берегом р. Кримки (притоки р. Кільчень). Тут навідстані250-300 м від північного та південно-східного бастіонів фортеці зафіксовано скупчення залишків артилерійських боєприпасів. Серед них: лита чавунна картеч діаметрами 3,5, 3,1, 2,8 і 2,2 см (6 шт.); кована залізна картеч розмірами від 2x2 до 1,6x1,5 см (4 шт.); ядра калібрів 7 см та 4 см; також уламки чавунних гранат (5 шт.) та великих бомб з товщиною стінок до 4 см (З ). Розміри останніх дозволяють реконструювати калібр фортифікаційної у 42 см. Найбільш цікавою єзнахідка чотирьох уламків кніпелів калібрами 12 і 13 см.Розташування набоїв на місцевості дозволяє зробити висновок: обстріл здійснювався фортечною артилерією проти супротивника, судна якого рухалися вздовж берега, або який форсував вузьку р. Кримку.Друге скупчення боєприпасів виявлене влітку 2006 року під час розкопок високого берегу р. Самари наподалік від північно-східного бастіону фортеці. Де на відстані 1,0-1,2 м від горішнього краю обриву в льосовому грунті материка стали траплятися розплющені свинцеві кулі, чавунна картеч, а також уламки кніпелів. Умови залягання знахідок дають підставу припустити, що всі вони були випущені з боку Самари і влучили у берег через недоліт або низький приціл.Кніпелі дозволяють визначити калібр гармат в 9,2 та 10,3 см. До речі, ще один уламок кніпеля діаметром 9,2 см випадково знайдено на території самої фортеці. Це ще раз підтверджує гіпотезу її обстрілу з кораблів, або з протилежного берегу, який зараз підтоплений. На користь різночасовості бойових дій за знахідками кніпелів свідчить неспівпадіння калібрів та умови їх знахідки.

В першому випадку використання кніпелів разом з іншими артилерійськими набоями можна, вірогідно, пов`язати із несподіваним нічним нападом загонів самопроголошеного гетьмана Петрика. В письмових джерелах знаходимо відомості, що 28 травня 1692 р. Петрик (Петро Іванович Іваненко) у Криму уклав союзний україно-татарський договір про захист спільних інтересів та взаємну оборону. На підставі договору Гетьманщина, Слобідська й Правобережна Україна мали стати самостійною державою -„Князівством удільним Київським і Чернігівським і Всього Війська запорозького городового та народу Малоросійського". Заручившись підтримкою 12-тисячного корпусу татар, Петрик у липні 1692 р. розпочав збройну боротьбу, виступивши проти законного гетьмана Івана Мазепи. На бік Петрика перейшли Царичанка і Китайгородок [8, с.154].Д.І. Яворницький так описує події цього часу: "Разослав свои универсалы южным малороссийским местечкам и городам, Петрик решил взять приступом в ночь с субботы на воскресенье, июля 31 дня, Новобогородицкую крепость. С ним были все казаки ватажане с полковником Сысой и 500 татар,как те, так и другие пешие. Казаки и татары подступили к нижнему городу, успели зажечь две башни и несколько дворов и захватать около ста штук овец и несколько ульев, но в это время по ним начал стрелять из пушек гарнизон из верхнего города и казаки стали отступать" [7, с.119].На жаль, не відомо, чи були у нападників човни, але раптовий нічний штурм примусив гарнізон фортеці скористатися всією наявною артилерією. В темряві пушкарі могли не знати про наявність у нападаючих суден й стріляли навмання, а якщо човни й були, то кніпелі на берег р. Кримки попали внаслідок недольотів.Наявність кніпелів серед артилерійських запасів фортець підтверджується знахідками цілих не використаних снарядів на о. Хортиця, де за свідченням Г.І.Шаповалова, могли призначатися для кораблів Дніпровської річкової флотилії. У випадку знахідки корабельних кніпелів у високому березі р. Самари неподалік фортеці постає два питання: коли й ким було здійснено напад, а також чому суто протикорабельну зброю застосовано проти укріплення?За письмовими джерелами відомо, що під час російсько-турецької війни 1711 року фортецю було атаковано військами Девлет-Гірея [7, с. 368]. Використання кніпелів проти гарнізону могло бути доречним з метою знищення дерев`яних рогаток та інших смуг перешкод з боку берега для полегшення висадки десанту, а також з метою спалення дерев`яних фортечних споруд. В цьому випадку на стрижень, який з`єднував напівядра намотувалась тканина, насичена горючою рідиною-олією або нафтою.В такому разі попадання кніпелів та куль у берег через недоліт зовсім недивне. Слід зазначити, що після зруйнуваня фортеці за угодами Прутського миру і після її відновлення в 1731 році бойових дій на Самарі із застосуванням артилерії не велося.Таким чином присутність численних уламків кніпелів на території пам`ятки є ніщо інше як свідчення використання протикорабельної зброї під час атак на фортецю в 1692 та 1711 роках.

Бібліографічні посилання:1. Грушевський М.С. Історія України-Русі в одинадцяти томах, двадцяти книгах. - К.: Наукова думка. Т.І - 1991. - 648 с.; Т.ІІ - 1992. - 633 с.; Т.VI. - 1995. - 667 с.; Т.VII. - 1995.-624 с.2. 2.Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. - Дніпропетровськ: Січ, 2004. - 229 с.3. 3.Шокарев Ю.В. Артилєрия. - М.: ООО „Издательство АСТ", 2001. - 270 с: с ил.4. 4.Бинкевич В.В., Камеко В.Ф. Городок стариннмй Запорожский Самарь с перевозом. - Дніпропетровськ: Пороги, 2000. - 156 с.5. 5.Шалобудов В.М. Матеріали золотоординського часу з околиць Богородицької фортеці // Вісник Дніпропетровського університету. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2004. С.140-142.6. 6.Векленко В.О., Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці // Український археографічний щорічник: Вип. 8-9. - Київ - Нью-Йорк, 2004. - С.190-221.7. 7.Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - К.: Наук, думка, 1993. - Т.З. - С. 48-50.8. 8.Літопис Самовидця. - К.: Наук, думка, 1971.

Дякую за ссилку одній дуже добрій подрузі, класна інформація, все здер із якогось сайту рефератів, дуже корисна підбірка літератури. Зображення кніпелів ніякого відношення до тих, що описуються не мають, втулив їх, щоб бачити, що воно таке.

Моя версія походження артилерії

Якщо хтось серйозно постаивться до нижче написаного, значить я заслуговую на шнобелівську премію і пам"ятник при життю бггг)

  І так, до того як козаки збудували першу СІЧ, вони багато подорожували по світу, якось одного разу їх занесло в Китай, довго вони там гостювали, ну і випадково винайшли порох, зробили першу гармату, спочатку вони їх робили з дерева, мабуть з якогось китайського дуба, це вже потім стали робити залізні, ось первісна гармата спільного виробництва:

  

  А потім весь світ почав всю свою продукцію робити в Китаї, всі побачили, що халява і перенесли всю свою промисловість туди, ну спочатку гармати козаки занесли в Європу, там хитрі європейці викрали у них кресленя і патент на виготовлення гармат, потім козаки відвоювували частину гармат у ляхів, татар, всяких інших ворогів, ну і тихенько по-трохи робили свої, потім вони придумали прототип першої літальної установки, яку в планах мали вдосконалити і першими в світі злітати на Місяць: спочатку думали там вирощувати цибулю, катроплю і іншу городину, потім подумували зробити місячну СІЧ, були також плани завоювання ближніх галактик, але щось не склалось ось з цією ракетою:

 не захотіли вони її вдосконалювати, це вже потім Корольов, з цієї прото-міжгалактичної-ракети зробив багатоступіневу ракету, багато їх наробив, що навіть собак і котів у космос запускали... 

   На цьому дослідження виникнення світової артилерії не закінчуються...

Манюнє прохання...

Шановні, френди, як хто знайде або випадково
натрапить на яусь інформацію пов"язану з

виготовленням пороху,

добуванням селітри на Україні,

дуже прошу не соромитись і писати
мені в будь-який пост-що і де таке бачили, ДЯКУЮ !!!

Історія зброярень Кам"янець-Подільської фортеці

Кам'янець-Подільський - місто в Хмельницькій області України, унікальний населений пункт із надзвичайно багатим історичним минулим.
Вирослий на високому кам'яному мисі, оточеному з усіх сторін проваллям глибокого каньйону, по якому протікає річка Смотрич, Кам'янцю самою природою була визначена роль фортеці. У сполученні з рукотворними стінами і вежами, що утворюють цілісний фортифікаційний ансамбль, місто справляє враження неприступного бастіону. Не випадково ще в середні віки його охрестили "фортецею милості Бога" або "antemurale hristianum" - оплотом християнства, захисником землі подільської.
Під час частих військових лихоліть, татарських і турецьких набігів, поспішали подоляни під захист кам'янецької твердині, знаходячи тут дах, одержуючи можливість чинити ворогові завзятий опір.
Саме неприступність Кам'янця обумовила перетворення його в загальновизнаний центр Поділля, не тільки військовий, але й адміністративно-економічний і культурно-політичний.
Між ХV-ХVІІІ ст. місто знали як столицю подільського воєводства в складі Речі Посполитої; у 1672-1699 рр. - подільського памалика в складі Османської, а в 1795-1921 рр. подільської губернії в складі Російської імперії.
Геополітичне розміщення Кам'янця, що обумовлювало необхідність постійного збройного протистояння сприяло розвитку тут збройового виробництва. Серед ремісників, об'єднаних у ХVI ст. у 19 ремісничих цехів гідне місце займали висококваліфіковані майстри, чиїми руками готувалася і холодна і вогнепальна зброя, і порох і боєзапас.
Особливе значення в фортеці надавали артилерійській справі. Тут постійно дислокувався гарнізон, що мав на озброєнні від декількох десятків до декількох сотень різнокаліберних гармат, десятки тисяч ядер, сотні пудів пороху. Як правило, велика частина боєприпасів виготовлялася на місці.
У ХVIII ст. після відступу з Кам'янця турків і повернення його під егіду Корони Польської, виникла гостра проблема відновлення арсеналу фортеці, що дістався туркам як військовий трофей. У зв'язку з тим, що на службу в місцевий гарнізон були запрошені офіцери з ряду європейських країн, що мали високий освітній ценз і інженерну підготовку, відносно швидко арсенал вдалося відновити і якісно і кількісно. В основному проблема була вирішена силами зброярів міста.
Вже в 1707 р. військовим інженером Арчибальдом Анжеєм Гловером де Глейденом, аглійцем за походженням, була вибудована у Кам'янці зброярня - людвисарня, у якій почали роботу людвисар Блажей Бохінкевич і гарматний токар Петер Клейс. Через деякий час у Кам'янець був запрошений новий людвисар - Даміан Тутавевич. Крім того, інженер Гловер вибудував на річці порохові млини і порохові склади, що забезпечували нестатки арсеналу фортеці.
Нова, більш продуктивна гарматна майстерня була побудована у Кам'янці комендантом фортеці Яном де Вітте, у 1769 р. За три роки мастер-людвисар Франц Иоганн Водік виготовив тут більше 60 гармат, частина з яких була передана на озброєння Варшави.
Наявність гарматної майстерні, високий рівень підготовки офіцерів гарнізону і наявність кваліфікованого командування обумовили визнання Кам'янця як одного з двох артилерійских центрів Речі Посполитої. В другій половині ХVІІІ ст. тут дислокувався штаб другої артилерійської бригади при тім, що бригада № 1 дислокувалася у Варшаві. Більш того, за проектом командуючого коронною артилерією генерала Адоязія Брюгля в Кам'янці було намічене будівництво великомасштабної фабрики зброї, здійснити яке перешкодили лише зовнішньополітичні проблеми. Проте й у XIX, і в XX ст.ст. Кам'янець продовжував зберігати значення збройового арсеналу Поділля.

Джерело: http://www.kp.khmelnitskiy.ua/bsword/ukr/index.html

Поки знову інфа з тернету...