«Віїйну ведуть люди. її ведуть із зброєю в руках, щоб убивати, нападати або захищатись. У кількісному та якіс¬ному сенсі зброя залежить від рівня технічного розвитку суспільства, від воєнних звичаїв народів, від ініціатив і реакцій як індивідів, так і колективів і влад. Але передусім воєнна історія - це історія техніки» (27,195). Краще за класика не скажеш.
Цю невеличку книжку буде присвячено одному з аспектів воєнної історії України - вогнепальній артилерії XIV-XV століть.
Через дуже обмежений комплекс історичних джерел можна претендувати лише на часткове висвітлення заявленої теми. Джерела не повідомляють про найперші факти появи нової зброї на українських землях і ставлять дослідника перед фактом вже досить активного використання вогнепальної артилерії на зламі XIV-XV століть. Тому пропонуємо серію історичних документальних етюдів, об'єднаних тематично, у яких особлива увага приділяється істотним, з нашого погляду, моментам процесу накопичення та розвитку вогнепальної артилерії на українських землях.
У середині XIV століття на гарматні постріли ще реагували як на занадто гучну та екстравагантну форму прояву політичних амбіцій. Як на якесь шоу, не більше того. Але невдовзі високоефективна вибухівка переросла рамки шоу. Розвиток вогнепальної артилерії, спершу дивної та сумнівної і, навіть, «диявольської» для ії сучасників зброї, відбувався за одним з основних законів технократичної цивілізації: усе. що може бути вироблено, має бути вироблено. За словами Томаса Карлейля, будь-який сумнів згодом утілюється в дійсність.
Наступне, XV століття, було епохою перемін, котрі відбувалися у воєнній справі не менш активно, ніж у культурному житті, економіці та науці. Настав непевний, нестабільний час, і для євразійського суспільства характерним був поступ за принципом спроб і помилок. Укотре перекроювалася міжнародна карта, хоча жодна країна чи воєнний лідер не могли претендувати на світову зверхність. Але був чинник, спільний для тогочасної воєнно-політичної активності: на всі вагомі події неабиякою мірою вплинуло широке застосування вогнепальної зброї. Зростання ефективності її використання (разом з відродженням професійної армії та значення піхоти) стало головною особливістю воєнної історії XV століття.
Саме в цей час артилерія перетворилася на зброю, покликану ліквідувати ранньофеодальну роздрібленість у Західній і Східній Європі, створити космополітичну імперію в Малій Азії та перетворити нестабільні європейські монархії на впливові держави. Тільки за іі безперечного впливу стало можливим об'єднання земель навколо Москви та приєднання величезної території колишньої Київської держави до Великого князівства Литовського, а потім - переконання південно-східних непосидючих сусідів угамувати свою агресію.
Поволі вогнепальна артилерія стала найтехнологічнішою зброєю глобального арсеналу XIV-XV століть. (Термін «глобальний арсенал» використано у цій роботі для означення кількісного та якісного рівня озброєння у певний історичний час у цивілізаційному та навіть планетарному масштабах.) В умовдх активного застосування артилерія невпинно розповсюджувалася світом. Російський історик A.M. Кірпічніков порівнював стрімкість її поширення Євразією у другій половині XIV століття з пожежею, що, перекидаючись з однієї країни на іншу» незабаром охопила величезну територію (24, 77).
Щоб полишити сумніви щодо швидкості поширення артилерії, пропонуємо порівняти її з високотехнологічною зброєю сучасного глобального арсеналу - ядерною, яку вважають наступною сходинкою після порохової. Усього за чотири десятки років з моменту першого успішного випробування налагодити виробництво атомних зарядів окремих типів могли вже кілька десятків країн у різних частинах світу, незважаючи на величезні фінансові витрати, необхідність високого наукового потенціалу та розвинутої технічної бази. Методи поширення планетою сучасної ядерної зброї грунтуються на досвіді поколінь і цілком, відповідають тим методам, якими поширювалася вогнепальна артилерія у XIV-XV століттях: експериментування з ідеями, шпигунство, закуповування технології чи взірців зброї, переманювання «мізків» (учених, майстрів). Однак зброярам XIV-XV століть було значно легше розвивати свою справу, оскільки на час появи перших гармат уже було доволі відпрацьовано подібну до гарматної ливарну технологію виготовлення дзвонів.
Існує ще одна цікава паралель між глобальними арсеналами XIV і XXI століть. На першому етапі свого розвитку артилерія головним чином здійснювала психологічний тиск на потенційного противника. Подібну роль відводить сучасна міжнародна політика і ядерній зброї. Однак разом з поліпшенням якості стволів та снарядів, здешевленням технології виробництва, підвищенням мобільності артилерії вона доволі швидко перетворилася на високоефективну руйнівну зброю масового знищення. Не хотілося б провіщати минуле, але, на наш погляд, за останні півтори тисячі років принципи розвитку, поширення та застосування глобального арсеналу залишилися незмінними.
Від монгольського «вибуху», ударна хвиля якого прокотилась усією Євразією, розпочався процес створення глобального арсеналу, основною рисою якого у XIV XV століттях була ескалація бойового рівня піхоти та артилерії на величезному географічному просторі.
В історіографії переважає думка, що піхота у походах не встигала за кіннотою й була безсилою в польових битвах з татарами. Доволі спірне узагальнення, згадаймо хоча б успішне протистояння спеціально тренованих піхотинців Данила Галицького татарським вершникам. Монгольська загроза не тільки не перервала, а деякий час навіть сприяла розвитку піхоти як невід'ємної частини війська. А широко впроваджувана вогнепальна зброя різноманітних калібрів зумовила зміцнення воєнного потенціалу спершу піхотних частин, а згодом і кавалерії. З XV століття піхота й артилерія все тісніше «співпрацюють» на полі бою.
Середньоазійський правитель Тімур почав використовувати у польових битвах піхоту, поєднуючи її з артилерією, а також броньовану кінноту разом з традиційними легкими монгольськими вершниками. Слідом за ним османи на Балканах ще більше ущільнили взаємодію яничарського корпусу з артилеристами, а своєї важкої тімаріотсько'ї кінноти - з летючими загонами кримських татар. Польських крилатих гусарів завжди підтримувала легка козацька кавалерія. За зразками італійських гармат виливалися стволи від Малої Азії до імперії Моголів. Своєю чергою, азійський варіант дробових тюфяків був на озброєнні країн Середземномор'я та Московської держави.
Досягнення воєнного інтелекта швидко передавалися торговими та військовими експедиціями. Переможені переймали найкращі досягнення переможців, отримуючи технологічний досвід ціною багатьох загиблих воїнів або великих матеріальних збитків. Є цікавий історичний приклад миттєвого використання военного досвіду супротивника. Під час другої битви під Косово (17 жовтня 1448 р.) угорці залучили німецьких і чеських стрільців з ручною вогнрпальною зброєю виступити проти османських яничарів. Обмін пострілами з-за палісадників відбувався на відстані майже 90 метрів. Османи все ж таки отримали перемогу, й султан Мурад II (1421-1451 pp.) був так захоплений цим двобоєм, що вирішив забезпечити увесь яничарський корпус вогнепальною зброєю.
Завдяки таким гігантським державним утворенням, як Литовсько-Руське князівство, Золота Орда, Османський султанат і держава Тімуридів складався унікальний загальний євразійський ринок, у інформаційному та товарному кругообігу якого, а також у спробах його перерозподілу, формувався глобальний арсенал.
Загальноєвропейська, та навіть загальносвітова єдність процесу поширення вогнепальної зброї підтверджується пердусім принципово однаковими конструкціями гарматних стволів. І що активніший розвиток технології, то більше нівелюються місцеві особливості гарматобудування. Коли авторові цих рядків довелося побачити гармату XIV-XV століття (фуглер сі зйомною порохівницею) в археологічному музеї міста Чіангсай (Північний Таїланд), першої миті здалося, що її перевезено сюди з якоїсь європейської колекції. «Ні, місцева», - підтвердили музейні працівники.
Оригінальність українських земель у процесі формування глобального арсеналу визначалася насамперед географічним фактором й полягала у тім, що знаходилися вони у місці зіткнення геополітичних інтересів державних монстрів XIV-XV століть. До середини XV століття Золота Орда розпалася на три самостійні ханства з центрами у Криму, Казані та Сараї. Останній, контролюючи Улуг Юрт (центральні поволзькі степи), претендував на місце єдиного законного спадкоємця прав і титулу великих ханів. Великі князі Московські, що були колись довіреними особами великих ханів в управлінні Північно-Східною Руссю, почали також діяти незалежно, кинувши виклик зверхності Золотої Орди. В цей же час на заході Ягеллони створили у Литві могутню державу, що стала претендувати на золотоординські володіння у басейнах річок Дністра, Дніпра і Дона, сперечаючись з династією Кримських правителів Гіреїв.
Таким чином, у Східній Європі утворилося кілька нових експансивних держав, які врешті решт почали змагатися за встановлення свого панування над краєм, в якому українські землі мали прикордонне положення відносно усіх опонентів. Разом з північночорноморським регіоном Україна була кривавим полем битви, на якому зустрічалися у суперництві воєнні технології всіх частин світу, намагаючись перевершити одна одну, і таким чином, поліпшуючись. Кордон, а надто Великий Степовий кордон - не місце, де може з'явитися нова небачена зброя, на кшталт тогочасної громоподібної вогнепальної артилерії. Кордон - це місце, де така зброя випробовується.Полігон.
Наголосимо ще раз: ми не маємо на меті розглядати у цій роботі вплив тієї чи тієї країни на ливарницькі традиції та розвиток української артилерії. Про якусь осібну «оригінальну» українську артилерію XIV-XV століть взагалі не йдеться, однак ми проаналізуємо вогнепальні арсенали місцевих замків у ракурсі типології зброї, спробуємо простежити й прокоментувати шляхи, якими вогнепальна артилерія проникала на українські землі, й які чудернацько перехрещувались у районі Середнього Подніпров'я, де вона брала участь у боях «в Україні» та «за Україну» в процесі формування глобального євразійського арсеналу.
Розробляючи обрану тему, ми дійшли висновку, що розвиток технології (у нашому разі - технології вогнепальної зброї) неможливо вивчати, лише відстежуючи зміни у воєнному мистецтві, при цьому обмежившись тільки однією державою. Доказом цього є різноманітність шляхів технологічного впливу та проникнення артилерії в Україну (ми вирізняємо чотири таких головних шляхи: балтійський, кримський, середньоазійський, малоазійський.)
Подібні дослідження мають проходити одночасно як у контексті соціальної, так і міжнародної порівняльної історії. Власне, ця думка не нова, за таким принципом побудовано всі класичні роботи європейських дослідників з історії вогнепальної зброї. А для сучасної людини сформувати особисту думку означає ні що інше, як понишпорити у роботах класиків, бажано нині живих й активно працюючих
Доповнюючи базову монографію Макнейла «Pursuit of Power», у якій докладно розглядається революційна роль у XV столітті, слід вказати на дослідження Р. Біна Г.А. Малкольма (88) та Дж. Бріджмена (57), Ф. Контаміна (27), Д.Р. Партінгтона (109), Г.В.Л. Хаймі (77), Д, Хейварда (74), що простежують процеси глобальних політичних і соціальних змін під впливом вогнепальної зброї.
Усі спроби репрезентувати артилерію на українських землях як щось самодостатнє й оригінальне, зрештою, призводять до наукової обмеженості, прямують у глухий кут. На нашу думку, завданням вітчизняних дослідників є виведення минулого України у більш широку, міжнародну суспільну свідомість та інтеграція української історії у глобальний контекст. З огляду на це тема розвитку та використання вогнепальної технології у XIV-XV століттях є доволі сприятливою.
Найповніше уявлення про рівень і масштаби досліджень в європейській історичній науці з цього широкого питання можна отримати з ґрунтовного бібліографічного дослідження Келлі де Райза, одного з найвідоміших сучасних європейських дослідників середньовічної воєнної історії та технології вогнепальної зброї, надрукованого у двох частинах (Лейден, 2002 і 2004 роки): «A Cumulative Bibliography of Medieval Military History and Technology». І Останнім часом вийшли друком цікаві міжнародні наукові збірки, об'єднані спільною темою: «Вогнепальна зброя у середні віки» (Medieval Warfare, 1300-1450. The International Library of Essays in Military History / Ed. K.de Vries.-Alder-shot: Ashgate, 2005; Warfare in the Dark Ages. The International Library of Essays in Military History / Ed. K.de Vries, John France. - Aldershot: Ashgate, 2005; War, Army and Soci¬ety in the Eastern Mediterranean, 7*-16* Centuries/ Ed. Yaacov Lev.- Leiden: Brill, 1996; Gunpowder: The History of an Inter¬national Technology / Ed. Brenda Buchanan. - Bath: University rA Bath Press, 1996.)
Безліч статей на цю тему, які знаходимо у спеціальній науковій періодиці, дає змогу оцінити масштаби дослідницької праці європейських істориків. Праці, в яких розглядаються різноманітні питання технології та розвитку артилерії у XIV-XV століттях, зустрічаються у «Journal of modern history», «Journal of economic and social history of the Orient», «Journal of Turkish studies», «Technology and Culture», «Armi Antiche», «Journal of the Arms & Armour Society», «The Journal of Medieval Military History», «The Royal Armouries Yearbook», «Journal of Military History», «The Mariner's Mirror», «War in History», «Studies in Medieval and Renaissance History», «Military Affairs» та ін.
Особливо багато уваги історики приділяють найпотужнішим європейським артилеріям XV століття - французькій (58, 59, 61, 67, 69, 89, 111, 116), німецькій (95, 123, 130, 134), італійській (137), англійській (124).
Дослідникам, котрі цікавляться раннім періодом розвитку вогнепальної зброї в ісламському світі, необхідно простудіювати роботи Девіда Еялона (53), Ендрю Гесса (75, 76), Ахмада аль-Хасана та Дональда Хіла (52), Дж. Віанелло (135), Вес-тона Ф. Кука (132, 133), Дж. Петровича (112), Дж. Вога (136). а також оригінальні статті А.М.Бсленецького (воліепальна зброя в Середній Азії та Ірані), Адшхеда (артилерія в армії Тамерлана), Вестона Ф. Кука (вогнепальна зброя у XV столітті в Марокко). Окремим напрямом дослідження є питання торгівлі технічними новинками між Італійськими державами на Сходом, якого торкаються такі автори» як Да від Абдула-фія, С Монту, К. Фліт, А. Паскуалі-Ласапіі, С. Стсфанеллі, Д. Трейсі Джеймс і Г. Праєр Джон.
Велику добірку досліджень присвячено візаві європейської мілітарної сили впродовж століть - армії Османської імперії та її могутній артилерії. Цей історіографічний розділ репрезентують роботи Р. Мерфі (94), К. Аймбера (78, 79), К. Крайзера (84), Д. Ніколле (96), Д. Гофмана (71), Оркана Абдулкадіра (107), К. де Райза (144, 147). серія статей фахівця з історії розвитку воєнної металургії в Європі й Туреччені XV-XVI століть Алана Вільямса та ін (92, 119, 220. 148, 149).
Питання застосування вогнепальної зброї військами Тевтонського ордену в протистоянні з Литовською державою порушують у своїх дослідженнях X. Бокман (11), А. Ілерс (65, 66), Ф. Шмідхен (121, 122).
У Росії основи зброєзнавства було закладено у XIX столітті роботами М. Бранденбурга та П. Вінклера (12, 13, 14). Шляхи розвитку у XIV-XV століттях воєнної справи й вогне¬пальної зброї як її невід'ємної частини на східноєвропейських землях з 1950-х років досліджувала плеяда російських вчених: Б.А. Рибаков, А. В. Арциховський, А.Ф. Медведев, П.А. Раппопорт, О.М. Кірпічніков, В.В. Косточкін. Ними викладено загальні проблеми воєнного мистецтва, зроблено докладний огляд озброєння, усебічно проаналізовано військово-інженерну справу. І на цьому грунті, а також на основі досить численних уцілілих в Росії зразків гарматних стволів розглянуто шляхи розвитку вогнепальної артилерії у Швнічно-Схід-ній Русі (головним чином у Московському князівстві) за часів «збирання земель» навколо Москви та боротьби за незалежність від Золотої Орди.
Допомогли у наших пошуках і спеціальні зброєзнавчі дослідження С.Н. Богоявленського, М.М. Денисової, О.М. Кірпічнікова. Б.А. Колчина, Е.В. Черненко, полковника інженерно-технічної служби В.Є. Марковича, генерал-лейтенанта інженерно-технічної служби В.Г. Федорова, В.А. Нільського, праці яких використано у процесі нашої роботи. Серед сучасних російських учених-зброєзнавщв слід виокремити праці Л.К. Масонської, Ю. В. Шокарьова.
Величезний доробок зарубіжних дослідників пізнього Середньовіччя Центральної та Західної Європи допоміг встановити теоретичні засади дослідження та здійснити порівняльний аналіз розвитку «первинної» вогнепальної артилерії на українських і західноєвропейських землях. І Серед польських істориків воєнної техніки XIX століття не можна оминути увагою визнаного класика К. Гурського, зацікавленість якого артилерією виявилась у спеціальній праці (72), що не грунтується на якійсь медієвістичній (щодо XV-XVI ст.) методології, але корисна нам підбіркою фактичного матеріалу.
Активна робота польських дослідників у 1951-1980 роках дала можливість створити концепцію синтетичної колективної праці з історії воєнної техніки, автором якої був професор Тадеуш Маріан Новак, відомий своїми підсумовуючими публікаціями з питань вивчення розвитку артилерії (98-101, 104, 105). Власне, він є чи не єдиним польським вченим, котрий вивчав історію королівської артилерії, приділяючи спеціальну увагу вогнепальним арсеналам українських замків Речі Посполитої (97, 102, 103). Крім робіт Т. М. Новака потрібно згадати праці з історії артилерії М. Глосека (70), 3. Жигуль-ського (150), С Ковельського (82), що подають не тільки теоретичний, а й цікавий фактичний матеріал.
Отже, існує безліч історичних досліджень, у яких висвітлено комплекс питань щодо появи та поширення вогнепальної зброї у Західній та Центральній Європі, Скандинавії, Польщі, Чехії, Угорщині, Туреччині та Росії. Широко досліджувалася проблема розвитку вогнепальної зброї у глобальному масштабі та за окремими регіонами, її вплив на генезу воєнної справи у XIV-XV століттях. Оцінювався ступінь тиску, здійсненого революційним розвитком вогнепальної артилерії, на політичні міждержавні відносини.
Але така досить строката дослідницька мозаїка, на жаль, майже жодним чином не стосується України. Особливі прогалини спостерігаються у вивченні історії використання артилерії на українських землях XIV-XV століть. Значною мірою це виправдане браком історичних джерел, що висвітлюють цей період української історії. Немає жодної спеціальної праці, хоча є чимало розпорошених в окремих монографіях згадок про ті чи ті аспекти вогнепальної зброї. У існуючих працях спостерігається деяка відірваність української артилерії від загальноєвропейських шляхів розвитку озброєння, а також її самодостатність, чого насправді бути не могло. Для більшості авторів артилерія в Україні розпочинається з козацьких повстань і героїчних походів військ Богдана Хмельницького, у кращому разі - з доробку львівських ливарників XVI століття . А «темні» XIV-XV століття, коли українські землі вздовж і впоперек пересікали армії, що тягли із собою досить солідні артилерійські парки, майже повністю випали з поля зору дослідників. Серед вітчизняних праць, що безпосередньо стосуються обраної нами теми, слід назвати кілька статей В. Сидоренка та В. Палієнка.
Недостатньо глибокий аналіз вогневого потенціалу первісної артилерії почасти призводить до спрощеного розуміння її ролі у воєнних операціях. На думку деяких авторів, як тільки вогнепальна техніка з'явилася на українських землях, відразу вона стала «грізною силою», що мало не впливала на національну самосвідомість. Крім того, дослідники називають вогнепальну артилерію, що діяла на українських землях, «українською», з певним національним підтекстом. Власне, це яскравий приклад того, як, перетворюючи назви речей у самі речі, ми породжуємо хибні моделі дійсності. На наш погляд, такий термін не можна вважати цілком відповідним і слід було б у кожному окремому випадку більш коректно визначати приналежність артилерії до тієї чи тієї армії або державного утворення.
«Українською», або у певному сенсі - національною, артилерія могла стати лише за умови наявності місцевої традиції, воєнно-ливарницької школи, досвід й особливості якої передавалися б з покоління в покоління. За умови напливу найманих європейських артилеристів-контрактників, які працювали в Україні й були переважно високопрофесіиними особистостями, які дотримувалися кожен свого досвіду та своєї національної школи, від якої довелося на певний час відірватися, про якісь місцеві суто українські артилерійські особливості важко й говорити. Певна ливарницька традиція-школа почала складатись у Львові в першій половині XVI століття й була репрезентована кількома родинами, хоча й пруського походження, але вже «українськими», такими як Герлі чи, у першій половиш XVII ст., Франке та їхніми учнями.
Власне, українською національною артилерія стає тільки у XVII столітті, спершу репрезентована численними дрібнокаліберними походними гарматками запорожців, а згодом - чудовою різноплановою бароковою генеральною та полковою артилерією Гетьманщини. Її взірці свідчили й про місцеву художню традицію й про національні особливості. На жаль, перспектива розвитку української артилерії зійшла майже нанівець після трагічних подій 1708-1709 років і більше не відродилася. Доля.
Попереднє дослідження замкових арсеналів XVI століття спонукало нас до ретельного вивчення типології вогнепальної артилерії на українських землях у так звані «темні віки». Треба відзначити, що стосовно історії артилерії XIV-XV століття цілком виправдовують своє прізвисько «темних віків». І справа не тільки у нечисленних письмових документах. Неабияке значення мають і неписьмові джерела, хоча у тогочасних культурних прошарках українських міст цілісні елементи озброєння є доволі рідкісними та випадковими знахідками. Про великі гарматні стволи або їх фрагменти годі й мріяти. На теренах України їх збереглося лише кілька. Важливих результатів часом досягають археологічні розкопки у замках, старих містах і на полях битв. Так, у Старому Криму знайдено класичний зразок бомбарди XV століття, а під час недавніх розкопок на території Унівської лаври (давня башта над н'їздною брамою) археологи виявили пошкоджений залізний фальконет. Отже, археологія нам майже нічим допомогти но може, й фрагментарність історичного матеріалу залишається проблемою для дослідників. Археологічні знахідки - це лише непропорційно крихітні «вибіркові проби» з усього комплексу артилерійської техніки XV століття.
Зразків гармат XIV-XV століття в Україні збереглося небагато й усі вони розпорошені по різних музеях. Немає в нашій країні таких зібрань зброї, як у Артилерійському музеї у Санкт-Петербурзі, Арсеналу в Тауері і зібрання Уоллеса в Лондоні, а також таких колекцій, як у музеях Армії в Парижі, Порт де Аль в Брюсселі, замку Святого Ангела в Римі, Штібберта у Флоренції, Армерія реале у Тури ні або Реаль армерія в Мадриді, замку Амбрас у Тіролі тощо. Хоча віртуальний Артилерійський музей в Україні міг би мати доволі репрезентативне та цікаве зібрання гарматних стволів XVI-XVIII століть.
Зауважимо, що збереглися у всесвітньо відомих колекціях переважно найкращі за якістю та мистецьким оздобленням зазки. «Прості» бойові гармати XXV-XV століть або загинули під час битв, або ж згодом були переплавлені на нові, як такі, що вже не відповідали технічним характеристикам часу і не мали мистецької цінності для власників. Однак, попри це, в Європі збереглися десятки гармат XIV-XV століть різних калібрів і розмірів.
Навіть побіжний огляд наративних джерел свідчить про те, що XV століття було добою величезної популярності воєнної тематики, часом експериментів у військовій стратегії й тактиці, використанні нових озброєнь, ескалації виробництва вогнепальної артилерії. За словами французького історика Ф. Контаміна, трактати про воєнне мистецтво були численнішими за дидактичні праці з мореплавства, сільського господарства, виробництва тканин і навіть торгівлі (27, 139). У літописних мініатюрах та європейських хроніках на єдину сценку з «мирного життя» припадає десяток зображень облог, польових битв або військових маневрів. Значний обсяг військової фінансової документації також свідчить про чільне місце, яке посідала війна у житті та діяльності суспільства.
Найбільше фактичного матеріалу про стан розвитку вогнепальної артилерії XV століття можуть дати фрагментарно вцілілі інвентарі озброєння українських замків і міст, складені під час різних люстрацій і ревізій, опубліковані переважно в останні 150 років.
У цій роботі використано інвентарні описи озброєння таких замків, як Брацлавський, 1545 рік, Вінницький, 1471, 1552 роки, Глинянський, 1495 рік, Житомирський, 1471, 1545 роки, Кам'янецький, 1494 рік, Канівський, 1552 рік, Київський, 1532, 1552 роки, Кременецький, 1480, 1545 роки, Луцький, 1545, 1552 роки, Львівський, 1495, 1534 роки, Овруцький, 1519 рік, Оршанський, 1560 рік, Перемишлянський, 1494 рік, Радошковецький, 1549 рік, Ратненський, 1512 рік, Сокальський, 1494 рік, Смотрицький, 1494 рік, Черкаський, 1552 рік, Чуднівський, 1471 рік.
Наведений перелік, однак, фіксує тільки фактичний стан справи, який полягає у тому, що ми більш-менш систематично можемо проаналізувати рівень артилерії на українських землях лише починаючи з останньої чверті XV століття.
Велике значення для наших розвідок мали вітчизняні та іноземні письмові та образотворчі джерела. Живописні мініатюри з хронік і літописів, які часом вражали своєю фотографічною ретельністю виконання, дали змогу віднайти нові нюанси у розвитку й поширенні артилерії на українських землях.
Наостанок обумовимо деякі термінологічні деталі.
За майстрами, які виготовляли гармати й обслуговували замкові арсенали, ми залишимо узагальнюючу назву «пушкарі», саме так їх називали у тогочасних документах, у разі Потреби вказуючи їхню спеціалізацію. Сучасний термін «артилеристи» використовується лише для урізноманітнення тексту.
Декілька слів з приводу передачі власних імен, географічних назв, технічних і військових термінів. Автор завжди намагався це допускати модернізації, зберігаючи особливості звучання джерела. Щоб зберегти колорит імен і прізвищ іноземних майстрів, написаних латинською, німецькою чи польською мовами, а також уникнути неточного перекладу, власні імена наводяться часом мовою оригіналу.
Посилання у тексті даються згідно з єдиним пронумерованим списком використаних джерел і літератури: перша цифра номер у списку, наступні - номери сторінок.
+.jpg)