Шляхи проникнення на українські землі вогнепальної артилерії наприкінці XIV-XV століть.

1.1. Балтійський шлях
На початку XIV столілля Тевтонський духовно-рицарський орден почувавя у Прусії доволі безпечно: не було поряд ні папи римського з його релігійно-моральним контролем, ні могутнього світського правителя з його експансивними воєнно-політичними амбіціями. Не виключено, що саме з таких міркувань «безпки» великий магістр після падіння Акри й поневірянь у Венеції 1309 року переніс свою резиденцію до периферійного північного Марієнбурга.
Уже наприкінці 1330-х років тевтонскі рицарі встановили гармати малих калібрів на мурах своїх domus converntualis, чи укріплених монастирів. 1337 роком датується згадка про наявність в арсеналі Ордену трьох великих пищалей. Транспортування великокаліберних гармат у Прусію було загалом справою технічно важкою, оскільки більшість прибалтійських земель представляли собою болотисті рівнини, на яких грузли вози з артилерією.
Заможнім німецьким купцям дозволялося подорожувати Прибалтикою озброєними. При цьому вони надавали перевагу арбаетам і малокаліберній артилерії, прицільній збої, наявність якої в каравані примушувала потенційних грабіжникі триматися на безпечній відстані. Своєю чергою, європейські торгівці постачали гармати у замки Тевтонського ордену, перед усім у Марієнбург, що з 1351 року вважався за Schutzenfest торгових любдей і навколишніх орденський земель.
Крім того, гармати на землях Ордену з'являлися разом з новоприбулими рицарями. Щороку до прусії тягнулася знать з Німеччини, Західної та Південної Європи. Подорож до Прибалтики та війна з язичниками були у XIV столітті для європейського рицаря доволі стандартним випробовуванням. Крім того, Орден мав достатні фінансові можливості для організації власного виробництва вогнепальної артилерії та закупівлі новітніх гармат. У XIV столітті тевтонці настільки розбагатіли, що могли би супити землі своїх значно слабших сусідів, аж до прибалтики Нової Марки у маркграфа Бранденбурзького, про запаси золота та коштовних металів якого ходили чутки в Марієнбурзі.
Після кількох воєнних конфліктів між Польсьим королівством та Орденом, пов'язаних з Помор'ям та Кульмською землею у 1330-х роках, наршті 1343 року було встановлено Калиський мир, і наступні 60 років сусіди жили спокійно. Таким чином чином, Польща забезпечила собі тили для просування на Русь, а експансіоністські погляди Тевтонського ордену були звернені на Литву. Така геополітичне сетуація, своєю чергою, визначила й два напрямки проникнення вогнепальної артилерії на українські землі: із заходу до Львова-за посередництвом Польщі, з північного заходу з Прусії до Києва за посередництвом Литви.
Литовське військо, що після 1362 року, власне, окупувало Подніпров'я, одне з перших у Східній Європі відчуло на собі дію вогнепальної артилерії у боях з хрестоносцями, хоча
точну дату такого «знайомства» досі не встановлено. Литовські історики називають 1338 рік (Ю. Юргиніс), коли німці використали вогнепальну зброю проти литовців і 1341 рік коли відбулася битва під замком Юнигеда. Крім того, є припущення, що саме 1341 року Великий князь Литовський Гедімін загинув під час облоги фортеці хрестоносцями від влучного пострілу саме з вогнепальної зброї (34,151). Єдине літописне згадування про те. ЩО 1316 року шд час облоги Каунаса німці обстрілювали місто з великих гармат, на наш погляд, не викликає довіри. 1377 року хрестоносці використали на кордоні з Литвою так звані гуки, а 1381 року, за свідченням хроніста Віганда з Марбурга, на території Литви рицарі застосували бомбарди (24, 77).
Отже, якщо припустити, що литовська армія вперше «познайомилася» з вогнепальною зброєю у 1330-1340-х роках, то наступні два десятиліття припадали на період так званого прихованого впровадження артилерії в литовській «воєнній машині». На початок 1360-х років, коли литовці приєдналися до гарячкового процесу експансії, що охопив майже всю Європу, і активно просувалися на українські землі, великокнязівська армія могла вже диспонувати постійним невеликим парком дрібнокаліберних та облогових гармат.
У 1360-х роках в умовах все ще існуючого поліцентризму куських земель Литовське князівство об'єктивно було єдиною [на той час силою у Східній Європі, що могла протистояти Золотій Орді на рубежі Дніпро - Тясьмнн - Південний Буг -Дністер. Політику Гедіміна (1316 - 1341 pp.), спрямовану на «збирання» руських земель, у ще більших масштабах продовжив його син Ольгерд, який 1345 року став Великим князем Литовським.
З усієї різнопланової воєнної активності Великого князя Литовського того періоду нас цікавить епізод, пов'язаний з українськими землями, про який у літописах сказано, що «Того же льта (1362 р. - М. О.) князь великій Литовскій Олгердъ Гедименовичъ Синюю Воду и БЬлобережіе повоева» (38, 2). А було це У часи, коли «...сынъ Кестутіевь Витовтъ, тогда бе еще младъ и неславенъ...» (38, 10).
Армія Ольгерда пройшла з Киева через Канів і Черкаси захід. Хоча щодо місця битви ще й досі точаться дискусії. Так більшість дослідників вважає, що під Синіми Водами треба розуміти р. Синюху, а поле битви знаходилося поблизу Малі Торговиці Новоархангельського району Кіровоградської області. Тут литовсько-руські війська розгромили татарські загони під командуванням Хаджи-Бека, Кутлуг-Бука та якогось Дімітрія.
Опис битви на Синіх Водах знаходимо лише в хроніці М. Стрийковського. За його словами, литовсько-руське війко складалося з відбірних воїнів Ольгерда, які згодом повернулися до Литви, та руських воїнів, серед яких особливою увагою відрізнялися загони князів Коріатовичів.
На початку битви ординці вишикувалися трьома загонами на чолі зі своїми вождями, а литовсько-руське військо розгорнулося так, щоб нейтралізувати маневреність татарської кінноти та витримати перший натиск лучників противника. Цe була розподілена й глибока оборона, яка за вмілого маневрування могла примусити татар прийняти фронтальний бій. Артилерія Ольгерда, якщо вона брала участь у битві, за такої побудови армії могла діяти самостійно й підтримувати піхоту залпами (чого не могла зробити трьома десятиліттями пізніше таборна артилерія Вітовта на р. Ворсклі). Така тактика повністю себе виправдала: татарам не вдалося взяти в кільце армію Ольгерда й деморалізувати її масованими діями лучників. Фінал битви вирішив переможний фронтальний удар литовсько-руського війська. Ординський обоз з усім майном було захоплено.
Усі наші побудови гіпотетичні, оскільки безпосередніх документальних вказівок щодо застосування Ольгердом артилерії у Синьоводській битві немає. Опосередковані свідчення - це наявність і використання на той час артилерії у литовському війську загалом, активне застосування артилерії Німецьким Орденом, головним супротивником литовців на Балтиці, а також активна облогова війна, яку вів князь Литовський. 1368 року Ольгерд у продовж трьох днів тримав у облозі московський кремль, однак безуспішно (38, 11). 1371 року під час походу иа Москву три дні поспіль тривала облога м. Волока і ще вісім днів - Москви, проте вона знову закінчилася безрезультатно (33,14).
Масові документальні згадки про використання литовцями артилерії й просування її на українські землі з'являються тільки наприкінці 1380-х років, у часи воєнної діяльності Вітовта та його тимчасового союзництва з Орденом. Це свідчить про закінчення періоду впровадження артилерії та початок її активного використання литовсько-руськими правителями. Вітовт уперше застосував артилерію «в полі» на річці Вел'ї, а k потім під час облоги Вільни та 1393 року - Вітебська. Безпосередня документальна згадка про використання Вітовтом вогнепального артилерійського арсеналу на українських землях стосується битви на р. Ворсклі, що відбулася 12 серпня 1399 року за прямої підтримки литовсько-руської армії Орденом.
Невелика політична передісторія цієї події. З хрещенням князів Литовських наприкінці 1370-х років міжнародне становище Ордену ставало дедалі складнішим, навіть загрозливим. І не тільки тому, що за рахунок Литви формально більше не ножна було поширювати свої володіння, але й через те, що тепер у Європі могли замислитися над доцільністю перебування Тевтонського ордену у Прусії. Могли також вимагати від магістра відправитися воювати у краї, де ще існували страхітливі язичники. Звичайно, князі Литовські це добре розуміли й тому як умову свого охрещення вимагали передачу їм частини орденських земель, а також переведення Ордену на кордон з язичниками, на кордов із Золотою Ордою (11, 128). Така географічна розв'язка проблеми цілком задовольнила б литовських правителів, які «штовхалися» з польськими правителями за південні прикордонні українські землі. Одним з наслідків такої міжнародної колізії, на наш погляд, слід розглядати орденську воєнну допомогу (зокрема й постачання артилерії) Великому князю Литовському Вітовту в його походах проти татар наприкінці XIV століття. У такий спосіб хрестоносці формально підтверджували свій статус християнського авангарду в боротьбі з язичниками. Хоча, звісно, з переліку мотивацій антитатарських походів не можна вилучити ні воєнну романтику, ні авантюризм, ні політику чи релігійність, ні звичайнісінький пошук пригод. Після створення 1385 року Унії перед Орденом раптово постала сильна Польсько-Литовська держава, що зазіхала й на землі рицарів. Однак Орден не був готовий сприймати Литву як християнську країну, про що рішуче заявляв новими хрестовими походами, водночас усіляко намагаючись розірвати союз Литви й Польщі. Уже на початку 80-х років XIV століття Ягайло вів війну зі своїм двоюрідним братом Вітовтом, у якій брав активну участь Орден, спершу на боці Ягайла, а згодом - Вітовта.
Загалом у 1390-х роках, коли точилася політична боротьба між Ягайлом та Вітовтом, Тевтонський орден використовував відправку гармат, найчастіше таємно, для нормалізації своїх відносин з тими чи тими опонентами, які час від часу ставали союзниками хрестоносців. Зауважимо, що на зламі XIV-XV століть на східно-слов'янських землях міжнародний звичай дарувати гармати був доволі поширеним, і такий дарунок, так би мовити, «високого гатунку», вважався гідним незалежних правителів знаком миролюбства. Не можна ігнорувати й те, що Новгород, Псков і Твер, ймовірно, отримували частину своїх гармат «из немец», про що повідомляють Голіцинський та Тверський літописи під 1389 роком.
Широко розповсюджена думка, що 1389 рік є роком започаткування артилерії у Московському князівстві. Згідно Голіцинського літопису «...в лето 6897 (1389) вывезли из Немец арматы на Русь и огненую стрельбу и от того часу уразумели из них стреляти». Більшість дослідників вважають, що то були гармати, привезені ганзейськими купцями через Новгород як звичайний товар. Якщо так і трапилося, то тільки з відома, дозволу, а можливо й розповсюдження влади Тевтонського ордена.Очевидно, гармати, привезені до Москви 1389 року були особливо цінним дипломатичним подарунком (тому подія набула такого широкого розголосу!) з метою заручитися союзом, чи хоча б нейтралітетом, Москви у майбутній війні Тевтонського ордену з Польщою-Литвою.
«Гарматні» презенти з боку Ордена продовжувалися й надалі. Татищев В. свідчив; «Того ж лета (1393) прислал магистр немецкий к великому князю посла о мире и любви, жалуючися на Псковичь и Литву, и прислал в дарех пушку медяну и зелия и мастера».
У свою чергу, після переможної битви лід Грюнвальдом (1410 р.) Вітовт прислав московському князю у дарунок «две пушки медяные пруские». Очевидно, трофейні.
Хоча Москва поступово й ставала політичним центром Північно-Східної Русі, однак найсильнішим тогочасним вогнепальним арсеналом регіону диспонувала Твер, що була більш передовою у технічному плані й мала тісні зв'язки із Заходом завдяки торгівлі з Прибалтикою. Про тверського артилериста Мікуду Кречетвікова сучасники говорили, що такого й серед німців годі шукати (25, 66). Однак, аби народжувалися такі майстри, погрібні були досвідчені вчителі, яких «виписували» з Прусії.
Папські легати вимагали миру в Прибалтиці, але війна продовжувалася, й 1388 року хрестоносці штурмували Вільно. Саме серед цих військових змагань формувалася артилерія Великого князя Вітовта, невід'ємною частиною армії якого вона буде в усіх його майбутніх походах. Орден також доклав до цього певних зусиль. Литовські міста на той час вже були забезпечені гарматними парками. Наприклад, щодо подій 1391 року знаходимо таку літописну згадку: «Того же лЬта Витовть Кестутьевичь съ Немцы, понаимавъ многую силу Hеметцкую, и поиде ратью къ ВильнЪ, и не возможе взяти и возвратися въ свою землю НЪметцкую; а Литвы и Німець много побіено бысть отъ пушекъ» (38, 125-126, ілюстрація № 4).
Літописець акцентував увагу саме на загибелі воїнів від гарматного вогню, а не просто в бою. Вочевидь, обидва супротивники доволі активно використовували артилерію. Політична ситуація наприкінці 1390-х років змінювалась надто стрімко.Не будемо вдаватися в подробиці, лише згадаймо день 12 жовтня 1398 року, коли верхівка Ордену та Bітовт підписали двосторонню угоду - Салінський договір. Вітовт відмовився від Жемайтії, західної частини Литви між Прусією та Ливоніею, яку десятки років виборював Орден, відправляючя на ці землі хрестові походи. Своєю чергою, Орден поступився частиною прикордонних з Прусіею земель. Крім того, рицарі обіцяли Литовському князю воєнну допомогу у його південній експансіоністській політиці. Однією з форм такої допомоги було постачання артилерії.
Як і раніше Польща, Литва також намагалася забезпечити тили, щоб спокійно просуватися на українські землі. На зламі століть цей географічний напрямок приваблював Вітовта також через непорозуміння всередині Золотої Орди, що давало надію якщо не на її завоювання, то бодай на певний протекторат. Підтримуючи противників Тамерлана, Вітовт намагався контролювати всю Східну Європу.
Тевтонський орден робив усе можливе, щоб підтримати Вітовта у його просуванні на південь. Як зазначалося, ще у попередні роки рицарі та їхня вогнепальна техніка були частиною похідного литовського війська, але після підписання Салинської угоди орденський контингент уже офіційно брав участь у рейдах в Україну. При цьому рицарі воювали не тільки у союзі з колишніми язичниками, а й разом з православними українцями, які були для них схизматиками, мимоволі передаючи їм мистецтво володіння вогнепальною зброєю. Отже християни, схизматики та язичники вели спільну боротьбу за підтримки Папи, який пожалував цьому пістрявому війську привілеї хрестоносців (11, 143).
Під час походу Вітовта 1399 року Орден надав йому допомогу, направивши цілий дивізіон рицарів. З приводу цього історичного факту Б. Греков посилається на працю німецького дослідника Б. Шпулера «Золота Орда» (Spuler В. Die Goldene Horde. Die Mongolen in Russland 1228-1502. - Leipzig, 1943) (16, 383). Рицарський загін у 200 вояків був доволі вагомим відсотком загальної кількості рицарів Ордену. Наприклад, на час Грюнвальдської битви їх налічувалося всього близько 700 чоловік (11, 158). Однак доля розпорядилася по-своєму, й 12 серпня 1399 року об'єднане католицько-православно-татарське військо було знищене армією еміра Адигея.
Як зазначалося, для європейсько рицарства кінця XIV століття подорож на край Європи в Прусію була деякою мірою стандартним випробуванням, рицарською нормою боротьби з язичниками. Рицарю, який поважав себе й волів підтримати своє звання, слід було хоча б раз здійснити таке військове паломництво. Деякі з них, подаючи приклад іншим і диктуючи певну «моду», неодноразово збиралися у східні походи. Узяти хоча б для прикладу одного з багатьох представників тірольської знаті, найвідомішого німецького поета свого часу Освальда фон Волькенштейиа - непересічну особистість, воїна, який присвятив себе служінню правителю й об'їздив увесь світ.
Дослідник Жидрюнас Матіукас з Литовського Інституту історії у статті «What did German poet Oswald von Wolkenstein (1377-1445) of the 16th century know about Lithuania?» (квітень 2003 p.) припускає, що відомий хрестоносець, який згідно з письмовими документами1399 року, перебував Прусії, брав участь у знаменитій битві на Ворсклі. І хоча його творах немає опису самої битви, але згадка про татарську землю «Gen Preussen Iitwan tartarey durch tartary jn suria» зустрічається кілька разів.
Одюг з вірiів (eзятий з видання: Die Lieder des Oswald von Wolkenstein /Hg. K. K. Klein,1962. - S. 49) Волькентгейн присвятив своїм мандрам світом. Вівпочинае його з переліку земель, якими пролягав його тернистий шлях захисника християнства: «Gen Preussen, bittwan, Tartarei, Turkei uber mer, gen Frankreieh, Lampart, Ispanien, mit zwaien kunges her, traib mich die minn auf memes aigen geldes wer» (11,130).
У першому рядку названі країни, де, точилася війна з язчниками й де обов'язково має побувати середньовічний рицар: Прусія, Литва, Татарія, Іспанія й Свята Земля. Якщо шляхи ведуть до Литви та Святої землі доволі відомі й зрозумілі, то на «татарський фронт» наприкінці XIV століття рицар міг потрапити лише у складі литовсько-руської армії князя Вітовта. Ми включили цей пасаж у дослідження, щоб підкреслити: якщо в поході на Ворсклу 1399 року брав участь такий відомий у Європі законодавець рицарського етикету, як Освальд фон Волькенштейн, контингент хрестоносців, які прагнули слави переможців язичників, мав бути екіпірований на відповідно високому рівні. За такої концентрованої форми ведення війни, до якої звикли німецькі рицарі у походах проти Литви, їхній дивізіон в армії Вітовта також повинен був мати артилерію.
1389 року після розгрому військами Темір-Кутлука хан Золотої Орди Тохтамиш з усією своєю великою родиною прибув до Києва «під крило, Вітовта. Литовсько-руський князь його радо прийняв, оскільки вирішив використати хана у своїх планах розгортання експансії на південь. Похід на Ворсклу, який незабаром здійснив князь Вітовт, власне, був уже третім його рейдом у Північне Причорномор'я. Перший відбувся 1397 року у долину р.Дон, другий - 1398 року у Пониззя Дніпра. Литовсько-руську армію супроводжували артилерія та загони хрестоносців. Ймовірно, через те, що перші два походи проти татар пройшли успішно, хоча й без серйозних битв, Вітовт так амбіційно та необачно поводився під час нещасливого третього походу. Не будемо детально розглядати перебіг битви, оскільки коло наших інтересів - застосування вогнепальної зброї під час зіткнення противників і типові особливості цієї зброї.
Літопис фіксує артилерію Вітовта, повністю споряджену на возах: «Витовту стоащу на другой стране реки Ворсколы, в обозі, въ кованыхъ телегахъ на чъпехъ желъзныхъ, со многим пищалем и пушками и самострЪлы» (38, 178). У заключний момент битви літописець ще раз згадує обоз князя але з невеликим, хоча й суттєвим для нас уточненням: «И тако татарове взяша обозъ, и телгЪги кованыя утверженыя съя чъпми железными, и пушки и пищали и самострЪлы...» (38,174, ілюстрація № 5).
Отже, це були не просто окуті залізом вози з установленими на них гарматними стволами, такі собі первісні «самохід ні гармати». Із цих обозних возів, що з'єднувалися між собою залізними ланцюгами, складався укріплений оборонний табір литовсько-руського війська. Вони були окуті залізом насамперед для того, щоб уникнути підпалення та руйнування, а пищалі на них призначалися головне для оборони обозу від атакуючих. Ці «телЪкги кованыя» аж ніяк не могли здійснювати вогневу підтримку армії Вітовта, оскільки для цього вони мали бути розташовані не більше як за 150-200 метрів від атакуючого противника, що свідчать і слова літописця, й рельєф місцевості, де проходила битва (князівські війська переправиляся через річку).
Гарматний залп, здійснений артилерійськими парками противників, був лише залпом попередження і залякування.
Обозні гармати могли досягти якогось ефекту лише за умови, коли б татарська кіннота традиційною лавою наближалася до полків Вітовта, що стояли під табором, про що є доволі чітка згадка в літописному тексті:
«И преже всЪхъ поиде съ своею силою князь великий Ординській ГедигЪй...». Це речення може свідчити, що атаку розпочали загони Едигея й саме вони «нападали». Але навіть за такої умови літописець зробив поправку щодо ефективності артилерії: «...и съступися съ Витовтомъ, и обоимъ стреляющимся татаромъ и ЛитвЪ, самострелы и пищалми; но убо въ полЪ чистЪ пушки и пищали недЪйствени бываху, но аще и недЪйствени...» (38, 173). Навіть автор-літописець, так би мовити, з висоти досвіду XVI століття констатував факт неефективності гарматного вогню проти атакуючої людської сили серед чистого поля. Для XIV століття цей висновок був тим більше актуальним, однак на євразійських просторах полководці вперто возили у своіх арміях гармати, ще не володіючи ефективною тактикою їх застосування «у полі». З 1380-х років у європейських хроніках почали з'являтися згадки про використання артилерії у польових битвах. У бою дід Беверхуцфельдом (1382 р.) між брюггцями та гентцями, останні диспонували так званими «нахабниками», які хроніст Фруассар описував ях окуті залізом дво- та чотириколісні візки захиищені, спереду залізними піками та озброєні трьома-чотирам невеликими гарматками. Вражає цілковитий збіг способу транспортування й тактики застосування артилерії з армією Вітовта у поході на Ворсклу! У мемуарі, складеному Бертрандоном де Ла Брокьером для бургунського герцога Філіппа Доброго (1432 p.), автор, описуючи необхідну армію для походу проти турків, пропонував правителю взяти із собою 2-3 сотні візків з вогнепальною артилерією (27, 230). У такий самий спосіб іспанці застосовували гармати у битві під Алжубарроте (1385 p.), італійці - у битві під Кастаньяро (1387 p.). 1408 року в Отейському бою льєжці відкрили гарматний вогонь, але через дуже повільну стрільбу атаки противника зупинити не вдалося (27, 217). Упродовж XV століття артилерію епізодично застосовували в європейських війнах, але з надто малою ефективністю. Очікуваний ефект, вочевидь, мав бути, радше, психологічним. І навіть видима перевага в артилерії на ті часи не була достатньою умовою для перемоги. За такої малоефективної артилерії втрати живої сили супротивників не могли бути значними. Наприклад, хроніст Філіпп де Коммін, свідок битви під Фор-ново (1495 p.), що почалася класичними кількома гарматними залпами, вважав, що від ядер загинуло не більше як десять людей за загальних втрат понад три з половиною тисячі воїнів (27, 218). Отже, великий психологічний вплив на ворога досягався не завдяки відчутній ефективності знищень та могутності артилерії, а завдяки стійким забобонам містичному страху перед вогняною зброєю.
Битву між литовсько-руською й татарською арміям на Ворсклі можна розглядати як класичний взірець бою з використанням артилерії за стандартною тактикою та ідеологією XIV—XV століття: перший «привітальний» постріл а далі свою справу виконують традиційні мечі, шаблі, луки та арбалети. «Первый соступ», як писали у літописах. Перше зіткнення. Гармати давали свій єдиний залп саме під час першого «соступу» або безпосередньо перед ним.
На усіх наступних етапах битви артилерія залишалася найвразливішою одиницею війська. Її слабкість та вразливість були пов'язані з малою швидкострільяістю, поганим маневрувинням й невеликою дальністю стрільби. За умови стрімкої атаки противник міг легко захопити гармати у полон або просто заклепати стволи. Тому артилерію доводилося захищати спеціальними піхотними загонами, зводити силами саперних команд довкола вали та конструювати оборонні табори, як це було під час битви над р. Ворсклою.
Ян Жижка й гусити, скоріше за все, скористалися ефективним досвідом русько-литовських фургонних таборів, що витримували натиск польської, татарської та рицарської кінноти. Крім того, Ян Жижка бачив, якими безпорадними були і захисники табору, коли кінноті чи піхотинцям вдавалося прорватися всередину кола возів. Виходячи з цього, було розроблено одну з найпростіших і найефективніших в історії оборонних систем.
Отже, табір литовсько-руського війська з боку ворожого табору був захищений гарматами, пищалями та самострілами «в ковалыхъ телегахъ на челехъ желЪзныхъ» (38, 173-174). На літописній мініатюрі у «Царственному літопису», що ілюструє битву на Ворсклі, художник зобразив гармати на колісних лафетах, що з'явилися сто років по тому. Тут ми бачимо саме той випадок невідповідності між текстом літопису, історичними реаліями та творчістю художника XVI століття, який намалював цю мініатюру. Не можна погодитися з припущенням В. Павленка про те, що «під «коваными телегами» стародавній літописець мав на увазі колісні лафети, на яких і було встановлено гармати.., і вона (згадана мініатюра - М.О.) є вірогідним історичним документом (34, 150). І вже спираючись на це припущення як незаперечний факт, автор доходить новаторського висновку про наявність у литовсько-руській армії різноманітної лафетної артилерії на півтора століття раніше, ніж вона з'явилась в Європі (34, 150).
У цьому пасажі проглядається бажання патріотично налаштованого дослідника будь-що приписати вітчизняній історії можливі й неможливі винаходи, переконуючи себе у талановитості предків української нації. Єдиним аргументом автора є те, що на європейських теренах і на Русі були популярними самостріли (аркабалісти) на колісних станках, а отже, не треба було великих зусиль, аби прилаштувати замість лука гарматний ствол.
Справа в тім, що така «проста» ротація якраз потребувала чималої допоміжної праці й технічної думки. Початкова швидкість снаряда гармати значно більша за швидкість снаряда самостріла, й віддача від пострілу рознесла б станок аркабалісти на друзки. Крім того, лафет мав бути більш відцентрований, щоб запобігти розвертанню та перевертанню гармати. Потребували також зміцнення й колеса відповідно до вагоміра гармат. Є ще багато технічних застережень, але це не належить до кола питань нашої теми, тому повернімось у табір армії Вітовта на Ворсклі.
Щоб завершити питання стосовно зовнішнього вигляду литовсько-руської артилерії, звернімось до Никоновського літопису, у якому знаходимо мініатюру із зображенням обозу того ж таки князя Вітовта. На малюнку бачимо критий, можливо, навіть залізом (блакитного кольору) віз (та сама «кованая телЪга», з якої виглядають гарматні стволи й дуги самострілів) (8, 54). Звичайно, якщо це були гармати невеликої ваги, то немає нічого дивного в тому, що їх перевозили на одному возі із самострілами. Більше того, таке поєднання нової та старої зброї підтверджене літописним текстом. До речі, самостріли в обозі Вітовта зображено з блакитними дугами, що перевиті жовтими жилами. Отже, це потужні станкові самостріли із залізними дугами.
Спосіб фіксації гарматних стволів на візках і водночас їх застосування проти живої сили противника наштовхує на думку, що цією мобільною артилерією могли були гармати доволі поширені в тогочасній Європі, так звані ріболди, ще відомі як рібодекіни (у московському варіанті - «сороки»). Boни складалися з кількох невеликих стволів, скріплених разом у такий спосіб, щоб могли одночасно стріляти залпом. Такі стволи встановлювали на двоколісних або чотириколісних візках, через що їх часом називали «візками війни». Для захисту обслуги іноді візок спереду закривали щитом, який піднімали тільки перед пострілом. Подеколи на передку візка
стирчали списи, що перешкоджали ворогу наближатися до гармати. Цей тип малокаліберних гармат також було легко встановити в критих возах, що використовувалися у армії Вітовта.
Рібодекіни були першими зразками мобільної вогнепальної j артилерії. Через малий калібр їх не застосовували під час облог, і лише проти живої сили супротивника. (33, 229-230). Уперше згадку про них знаходимо в європейських хроніках вже близько 1339 року або майже відразу після появи вогнепальної артилерії. У середині XIV століття вони були, вочевидь, найпоширенішим типом легких гармат. Наприклад, відомо, що 1345 року король Едуард III забрав з Тауера 100 рібодекіяів – величезну як на той час кількість. 1387 року за наказом Антоніо делла Скала у Вероні було сконструйовано найбільший з документально відомих рібодекін. У три яруси, один над другим, розташовувалися 144 гарматних стволи; у кожному ярусі було чотири секції, а в кожній секції -12 стволів, що могли стріляти залпом. Кожний ярус обслуговував окремий канонір. Усю конструкцію заввишки 6 метрів тятли на платформі чотири коня. До нашого часу зберігся цікавий зразок подібної зтроєної гармати (Pun Yаі) виготовленої у Таїланді у XIV столітті (ілюстрація № 12-13).
За логікою, саме такий тип артилерії, як рібодекіни, повияен був протистояти татарській кінноті Едигея. Вогонь Жодних інших гармат, крім рібодекінів, не досяг би такого ефекту (якщо, звичайно, на ефект узагалі розраховували) у польовій битві на Ворсклі. На наш погляд, коли у літописах йдеться про артилерію Вітовта, мається на увазі саме мобільна багатоствольна артилерія безумовно, відома такому досвіченому полководцю, який активно використовував вогнепальну зброю у своїх стратегіях.
Однак навіть рібодекіни могли бути виведені князем на і поле битви тількі як допоміжна зброя, своєрідний психологічний аргумент на користь своєї могутності, й головну ставку на них, звичайно не робили. Гармати могли здійснити лише один залп, без надії на те, що він буде влучним та ефективним. Вітовт почувався на березі Ворскли доволі самовневнено й без підтримки артилерії, що, зрештою, стало чи не головною причиною поразки його війська.
У XV столітті популярність рібодекінів поступово почала знижуватись, оскільки, згідно з інвентарями озброєнь, їх кількість щодо інших типів гармат різко скоротилася. Водночас ідея багатоствольних гармат, що були б здатні стріляти залпами або ж безперервною чергою, не залишала у спокої винахідників, аж поки не було сконструйовано кулемет та реактивні комплекси. (33, 229-230). Значення розгрому хрестоносного війська на Ворсклі досі належно не оцінене. Навіть після поразки Вітовт залишався впливовим правителем, його армія визначала перебіг історії в Східній Європі, і якби не тактична помилка, зроблена у запалі на берегах Ворскли, ймовірно, великий Едигей закінчив би своє життя у безславному полоні десь у туманних Троках. Але Ворскла стала тим вододілом, від якого Вітовт відступив, підхоплений католицькою Польщею, що зуміла переорієнтувати Литву на Захід. У наступні століття це призвело до релігійного протистояння на українських землях, що, зрештою, завадило консолідаціі сусідніх народів. Водночас відступ амбітного Вгговта за Дніпро дав шанс Москві претендувати на poль якщо не Третього Риму, то Другого Києва й поступово перебрати на себе фунції збирача усіх руських православних земель.
Схоже, що у будь-якому поході Вітовта в Україну (чи тої каральному, чи інспекційному, чи наступальному) брав' участь артилерійський обоз. Великий досвід князя Литовського у застосуванні артилерії в часи, що передували степовим: походам, не міг не позначитися на його диференційованому підході до використання гармат у битвах. Щодо Ворскли, наприклад, немає літописних згадок про якусь єдину велику гармату-монстра, що мала наганяти страх на ворога, хоча у боях на кордонах з Московською державою такі гармати вже застосовувалися. Військо Вітовта мала супроводжувати хоча б одна визначна гармата, символізуючи міцну «державну владу».Така гармата, навіть якщо не робила пострілів взагалі, то ще здалеку промовисто попереджала: «Насувається велика могутня сила, перед якою вам не встояти. Єдиний вихід - покоритися». Така гармата прирівнювалася до королівського скіпетра чи султанського бунчука. Технічна підтримка Вітовта також дала змогу хану Тохта-мишу навіть після поразки на Ворсклі з перемінним успіхом воювати проти Едигея.
На початку XV століття знаряддям просування політичного впливу Вітовта на південь став син Тохтамиша Джелал-ад-дів, якого князь привів до влади 1411 року. Походи у Двілро-Бузькї степи продовжувалися, хоча вже й не з таким розмахом, як у 1397-1399 роках. Литовсько-руська артилерія у своєму розвитку разом з армією рухалася степовими шляхами. Пізніше, 1424 року, Вітовт знову надав воєнну допомогу своєму ставленику у Золотій Орді хану Улут-Мухамеду, який захопив владу в Причорномор'ї та здійснив похід у Крим (16, 412).

Якщо я не помиляюсь то рібодекін це оця штука.

Міні фото-відео звіт з кургану.

Було дуже все класно навіть не зважаючи на те,

що всі дуже сильно понароблялися,
першого вечора був кобзар Ярема, грав на

бандурі і на лірі, наступного дня була дуже
смачна їжа і борщ, а ще я прощьолкав зняти

відео як мінімум трьох пострілів з гармати,
ну то таке. Курган насипали, нібито з

земляними роботами все, але ще остаточно

нічого не ясно, грунт осяде до осені тоді буде видно.

Література яка буде корисною для подальшого дослідження української артилерії

Мальченко, Олег.
Артилерія на українських землях у XIV-XV століттях / НАН України. Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського. — К., 2005. — 183 с.: іл., табл., 60 с. іл.

Мальченко, Олег.
Арсенали українських замків XV-XVII ст. / НАН України. Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського. — К.: Б. в., 2004. — 397 c., [11] арк. іл.

Мандрыка А.П.

История баллистики (до середини 19в.) Москва 1964

Автори Палієнко В. і Сидоренко В.О.

Вступ з книги Олега Мальченка "Артилерія на українських землях у XIV-XV століттях

   «Віїйну ведуть люди. її ведуть із зброєю в руках, щоб убивати, нападати або захищатись. У кількісному та якіс¬ному сенсі зброя залежить від рівня технічного розвитку суспільства, від воєнних звичаїв народів, від ініціатив і реакцій як індивідів, так і колективів і влад. Але передусім воєнна історія - це історія техніки» (27,195). Краще за класика не скажеш.
 Цю невеличку книжку буде присвячено одному з аспектів воєнної історії України - вогнепальній артилерії XIV-XV століть.
 Через дуже обмежений комплекс історичних джерел можна претендувати лише на часткове висвітлення заявленої теми. Джерела не повідомляють про найперші факти появи нової зброї на українських землях і ставлять дослідника перед фактом вже досить активного використання вогнепальної артилерії на зламі XIV-XV століть. Тому пропонуємо серію історичних документальних етюдів, об'єднаних тематично, у яких особлива увага приділяється істотним, з нашого погляду, моментам процесу накопичення та розвитку вогнепальної артилерії на українських землях.
  У середині XIV століття на гарматні постріли ще реагували як на занадто гучну та екстравагантну форму прояву політичних амбіцій. Як на якесь шоу, не більше того. Але невдовзі високоефективна вибухівка переросла рамки шоу. Розвиток вогнепальної артилерії, спершу дивної та сумнівної і, навіть, «диявольської» для ії сучасників зброї, відбувався за одним з основних законів технократичної цивілізації: усе. що може бути вироблено, має бути вироблено. За словами Томаса Карлейля, будь-який сумнів згодом утілюється в дійсність.
  Наступне, XV століття, було епохою перемін, котрі відбувалися у воєнній справі не менш активно, ніж у культурному житті, економіці та науці. Настав непевний, нестабільний час, і для євразійського суспільства характерним був поступ за принципом спроб і помилок. Укотре перекроювалася міжнародна карта, хоча жодна країна чи воєнний лідер не могли претендувати на світову зверхність. Але був чинник, спільний для тогочасної воєнно-політичної активності: на всі вагомі події неабиякою мірою вплинуло широке застосування вогнепальної зброї. Зростання ефективності її використання (разом з відродженням професійної армії та значення піхоти) стало головною особливістю воєнної історії XV століття.
  Саме в цей час артилерія перетворилася на зброю, покликану ліквідувати ранньофеодальну роздрібленість у Західній і Східній Європі, створити космополітичну імперію в Малій Азії та перетворити нестабільні європейські монархії на впливові держави. Тільки за іі безперечного впливу стало можливим об'єднання земель навколо Москви та приєднання величезної території колишньої Київської держави до Великого князівства Литовського, а потім - переконання південно-східних непосидючих сусідів угамувати свою агресію.
  Поволі вогнепальна артилерія стала найтехнологічнішою зброєю глобального арсеналу XIV-XV століть. (Термін «глобальний арсенал» використано у цій роботі для означення кількісного та якісного рівня озброєння у певний історичний час у цивілізаційному та навіть планетарному масштабах.) В умовдх активного застосування артилерія невпинно розповсюджувалася світом. Російський історик A.M. Кірпічніков порівнював стрімкість її поширення Євразією у другій половині XIV століття з пожежею, що, перекидаючись з однієї країни на іншу» незабаром охопила величезну територію (24, 77).
  Щоб полишити сумніви щодо швидкості поширення артилерії, пропонуємо порівняти її з високотехнологічною зброєю сучасного глобального арсеналу - ядерною, яку вважають наступною сходинкою після порохової. Усього за чотири десятки років з моменту першого успішного випробування налагодити виробництво атомних зарядів окремих типів могли вже кілька десятків країн у різних частинах світу, незважаючи на величезні фінансові витрати, необхідність високого наукового потенціалу та розвинутої технічної бази. Методи поширення планетою сучасної ядерної зброї грунтуються на досвіді поколінь і цілком, відповідають тим методам, якими поширювалася вогнепальна артилерія у XIV-XV століттях: експериментування з ідеями, шпигунство, закуповування технології чи взірців зброї, переманювання «мізків» (учених, майстрів). Однак зброярам XIV-XV століть було значно легше розвивати свою справу, оскільки на час появи перших гармат уже було доволі відпрацьовано подібну до гарматної ливарну технологію виготовлення дзвонів.
  Існує ще одна цікава паралель між глобальними арсеналами XIV і XXI століть. На першому етапі свого розвитку артилерія головним чином здійснювала психологічний тиск на потенційного противника. Подібну роль відводить сучасна міжнародна політика і ядерній зброї. Однак разом з поліпшенням якості стволів та снарядів, здешевленням технології виробництва, підвищенням мобільності артилерії вона доволі швидко перетворилася на високоефективну руйнівну зброю масового знищення. Не хотілося б провіщати минуле, але, на наш погляд, за останні півтори тисячі років принципи розвитку, поширення та застосування глобального арсеналу залишилися незмінними. 
 Від монгольського «вибуху», ударна хвиля якого прокотилась усією Євразією, розпочався процес створення глобального арсеналу, основною рисою якого у XIV XV століттях була ескалація бойового рівня піхоти та артилерії на величезному географічному просторі.
 В історіографії переважає думка, що піхота у походах не встигала за кіннотою й була безсилою в польових битвах з татарами. Доволі спірне узагальнення, згадаймо хоча б успішне протистояння спеціально тренованих піхотинців Данила Галицького татарським вершникам. Монгольська загроза не тільки не перервала, а деякий час навіть сприяла розвитку піхоти як невід'ємної частини війська. А широко впроваджувана вогнепальна зброя різноманітних калібрів зумовила зміцнення воєнного потенціалу спершу піхотних частин, а згодом і кавалерії. З XV століття піхота й артилерія все тісніше «співпрацюють» на полі бою.
  Середньоазійський правитель Тімур почав використовувати у польових битвах піхоту, поєднуючи її з артилерією, а також броньовану кінноту разом з традиційними легкими монгольськими вершниками. Слідом за ним османи на Балканах ще більше ущільнили взаємодію яничарського корпусу з артилеристами, а своєї важкої тімаріотсько'ї кінноти - з летючими загонами кримських татар. Польських крилатих гусарів завжди підтримувала легка козацька кавалерія. За зразками італійських гармат виливалися стволи від Малої Азії до імперії Моголів. Своєю чергою, азійський варіант дробових тюфяків був на озброєнні країн Середземномор'я та Московської держави.
 Досягнення воєнного інтелекта швидко передавалися торговими та військовими експедиціями. Переможені переймали найкращі досягнення переможців, отримуючи технологічний досвід ціною багатьох загиблих воїнів або великих матеріальних збитків. Є цікавий історичний приклад миттєвого використання военного досвіду супротивника. Під час другої битви під Косово (17 жовтня 1448 р.) угорці залучили німецьких і чеських стрільців з ручною вогнрпальною зброєю виступити проти османських яничарів. Обмін пострілами з-за палісадників відбувався на відстані майже 90 метрів. Османи все ж таки отримали перемогу, й султан Мурад II (1421-1451 pp.) був так захоплений цим двобоєм, що вирішив забезпечити увесь яничарський корпус вогнепальною зброєю.
 Завдяки таким гігантським державним утворенням, як Литовсько-Руське князівство, Золота Орда, Османський султанат і держава Тімуридів складався унікальний загальний євразійський ринок, у інформаційному та товарному кругообігу якого, а також у спробах його перерозподілу, формувався глобальний арсенал.
  Загальноєвропейська, та навіть загальносвітова єдність процесу поширення вогнепальної зброї підтверджується пердусім принципово однаковими конструкціями гарматних стволів. І що активніший розвиток технології, то більше нівелюються місцеві особливості гарматобудування. Коли авторові цих рядків довелося побачити гармату XIV-XV століття (фуглер сі зйомною порохівницею) в археологічному музеї міста Чіангсай (Північний Таїланд), першої миті здалося, що її перевезено сюди з якоїсь європейської колекції. «Ні, місцева», - підтвердили музейні працівники.
Оригінальність українських земель у процесі формування глобального арсеналу визначалася насамперед географічним фактором й полягала у тім, що знаходилися вони у місці зіткнення геополітичних інтересів державних монстрів XIV-XV століть. До середини XV століття Золота Орда розпалася на три самостійні ханства з центрами у Криму, Казані та Сараї. Останній, контролюючи Улуг Юрт (центральні поволзькі степи), претендував на місце єдиного законного спадкоємця прав і титулу великих ханів. Великі князі Московські, що були колись довіреними особами великих ханів в управлінні Північно-Східною Руссю, почали також діяти незалежно, кинувши виклик зверхності Золотої Орди. В цей же час на заході Ягеллони створили у Литві могутню державу, що стала претендувати на золотоординські володіння у басейнах річок Дністра, Дніпра і Дона, сперечаючись з династією Кримських правителів Гіреїв.
 Таким чином, у Східній Європі утворилося кілька нових експансивних держав, які врешті решт почали змагатися за встановлення свого панування над краєм, в якому українські землі мали прикордонне положення відносно усіх опонентів. Разом з північночорноморським регіоном Україна була кривавим полем битви, на якому зустрічалися у суперництві воєнні технології всіх частин світу, намагаючись перевершити одна одну, і таким чином, поліпшуючись. Кордон, а надто Великий Степовий кордон - не місце, де може з'явитися нова небачена зброя, на кшталт тогочасної громоподібної вогнепальної артилерії. Кордон - це місце, де така зброя випробовується.Полігон.
  Наголосимо ще раз: ми не маємо на меті розглядати у цій роботі вплив тієї чи тієї країни на ливарницькі традиції та розвиток української артилерії. Про якусь осібну «оригінальну» українську артилерію XIV-XV століть взагалі не йдеться, однак ми проаналізуємо вогнепальні арсенали місцевих замків у ракурсі типології зброї, спробуємо простежити й прокоментувати шляхи, якими вогнепальна артилерія проникала на українські землі, й які чудернацько перехрещувались у районі Середнього Подніпров'я, де вона брала участь у боях «в Україні» та «за Україну» в процесі формування глобального євразійського арсеналу.
  Розробляючи обрану тему, ми дійшли висновку, що розвиток технології (у нашому разі - технології вогнепальної зброї) неможливо вивчати, лише відстежуючи зміни у воєнному мистецтві, при цьому обмежившись тільки однією державою. Доказом цього є різноманітність шляхів технологічного впливу та проникнення артилерії в Україну (ми вирізняємо чотири таких головних шляхи: балтійський, кримський, середньоазійський, малоазійський.) 
  Подібні дослідження мають проходити одночасно як у контексті соціальної, так і міжнародної порівняльної історії. Власне, ця думка не нова, за таким принципом побудовано всі класичні роботи європейських дослідників з історії вогнепальної зброї. А для сучасної людини сформувати особисту думку означає ні що інше, як понишпорити у роботах класиків, бажано нині живих й активно працюючих
  Доповнюючи базову монографію Макнейла «Pursuit of Power», у якій докладно розглядається революційна роль у XV столітті, слід вказати на дослідження Р. Біна Г.А. Малкольма (88) та Дж. Бріджмена (57), Ф. Контаміна (27), Д.Р. Партінгтона (109), Г.В.Л. Хаймі (77), Д, Хейварда (74), що простежують процеси глобальних політичних і соціальних змін під впливом вогнепальної зброї.
  Усі спроби репрезентувати артилерію на українських землях як щось самодостатнє й оригінальне, зрештою, призводять до наукової обмеженості, прямують у глухий кут. На нашу думку, завданням вітчизняних дослідників є виведення минулого України у більш широку, міжнародну суспільну свідомість та інтеграція української історії у глобальний контекст. З огляду на це тема розвитку та використання вогнепальної технології у XIV-XV століттях є доволі сприятливою.
  Найповніше уявлення про рівень і масштаби досліджень в європейській історичній науці з цього широкого питання можна отримати з ґрунтовного бібліографічного дослідження Келлі де Райза, одного з найвідоміших сучасних європейських дослідників середньовічної воєнної історії та технології вогнепальної зброї, надрукованого у двох частинах (Лейден, 2002 і 2004 роки): «A Cumulative Bibliography of Medieval Military History and Technology». І Останнім часом вийшли друком цікаві міжнародні наукові збірки, об'єднані спільною темою: «Вогнепальна зброя у середні віки» (Medieval Warfare, 1300-1450. The International Library of Essays in Military History / Ed. K.de Vries.-Alder-shot: Ashgate, 2005; Warfare in the Dark Ages. The International Library of Essays in Military History / Ed. K.de Vries, John France. - Aldershot: Ashgate, 2005; War, Army and Soci¬ety in the Eastern Mediterranean, 7*-16* Centuries/ Ed. Yaacov Lev.- Leiden: Brill, 1996; Gunpowder: The History of an Inter¬national Technology / Ed. Brenda Buchanan. - Bath: University rA Bath Press, 1996.)
  Безліч статей на цю тему, які знаходимо у спеціальній науковій періодиці, дає змогу оцінити масштаби дослідницької праці європейських істориків. Праці, в яких розглядаються різноманітні питання технології та розвитку артилерії у XIV-XV століттях, зустрічаються у «Journal of modern history», «Journal of economic and social history of the Orient», «Journal of Turkish studies», «Technology and Culture», «Armi Antiche», «Journal of the Arms & Armour Society», «The Journal of Medieval Military History», «The Royal Armouries Yearbook», «Journal of Military History», «The Mariner's Mirror», «War in History», «Studies in Medieval and Renaissance History», «Military Affairs» та ін.
 Особливо багато уваги історики приділяють найпотужнішим європейським артилеріям XV століття - французькій (58, 59, 61, 67, 69, 89, 111, 116), німецькій (95, 123, 130, 134), італійській (137), англійській (124).
  Дослідникам, котрі цікавляться раннім періодом розвитку вогнепальної зброї в ісламському світі, необхідно простудіювати роботи Девіда Еялона (53), Ендрю Гесса (75, 76), Ахмада аль-Хасана та Дональда Хіла (52), Дж. Віанелло (135), Вес-тона Ф. Кука (132, 133), Дж. Петровича (112), Дж. Вога (136). а також оригінальні статті А.М.Бсленецького (воліепальна зброя в Середній Азії та Ірані), Адшхеда (артилерія в армії Тамерлана), Вестона Ф. Кука (вогнепальна зброя у XV столітті в Марокко). Окремим напрямом дослідження є питання торгівлі технічними новинками між Італійськими державами на Сходом, якого торкаються такі автори» як Да від Абдула-фія, С Монту, К. Фліт, А. Паскуалі-Ласапіі, С. Стсфанеллі, Д. Трейсі Джеймс і Г. Праєр Джон.
 Велику добірку досліджень присвячено візаві європейської мілітарної сили впродовж століть - армії Османської імперії та її могутній артилерії. Цей історіографічний розділ репрезентують роботи Р. Мерфі (94), К. Аймбера (78, 79), К. Крайзера (84), Д. Ніколле (96), Д. Гофмана (71), Оркана Абдулкадіра (107), К. де Райза (144, 147). серія статей фахівця з історії розвитку воєнної металургії в Європі й Туреччені XV-XVI століть Алана Вільямса та ін (92, 119, 220. 148, 149).
  Питання застосування вогнепальної зброї військами Тевтонського ордену в протистоянні з Литовською державою порушують у своїх дослідженнях X. Бокман (11), А. Ілерс (65, 66), Ф. Шмідхен (121, 122).
  У Росії основи зброєзнавства було закладено у XIX столітті роботами М. Бранденбурга та П. Вінклера (12, 13, 14). Шляхи розвитку у XIV-XV століттях воєнної справи й вогне¬пальної зброї як її невід'ємної частини на східноєвропейських землях з 1950-х років досліджувала плеяда російських вчених: Б.А. Рибаков, А. В. Арциховський, А.Ф. Медведев, П.А. Раппопорт, О.М. Кірпічніков, В.В. Косточкін. Ними викладено загальні проблеми воєнного мистецтва, зроблено докладний огляд озброєння, усебічно проаналізовано військово-інженерну справу. І на цьому грунті, а також на основі досить численних уцілілих в Росії зразків гарматних стволів розглянуто шляхи розвитку вогнепальної артилерії у Швнічно-Схід-ній Русі (головним чином у Московському князівстві) за часів «збирання земель» навколо Москви та боротьби за незалежність від Золотої Орди.
  Допомогли у наших пошуках і спеціальні зброєзнавчі дослідження С.Н. Богоявленського, М.М. Денисової, О.М. Кірпічнікова. Б.А. Колчина, Е.В. Черненко, полковника інженерно-технічної служби В.Є. Марковича, генерал-лейтенанта інженерно-технічної служби В.Г. Федорова, В.А. Нільського, праці яких використано у процесі нашої роботи. Серед сучасних російських учених-зброєзнавщв слід виокремити праці Л.К. Масонської, Ю. В. Шокарьова.
  Величезний доробок зарубіжних дослідників пізнього Середньовіччя Центральної та Західної Європи допоміг встановити теоретичні засади дослідження та здійснити порівняльний аналіз розвитку «первинної» вогнепальної артилерії на українських і західноєвропейських землях. І Серед польських істориків воєнної техніки XIX століття не можна оминути увагою визнаного класика К. Гурського, зацікавленість якого артилерією виявилась у спеціальній праці (72), що не грунтується на якійсь медієвістичній (щодо XV-XVI ст.) методології, але корисна нам підбіркою фактичного матеріалу.
  Активна робота польських дослідників у 1951-1980 роках дала можливість створити концепцію синтетичної колективної праці з історії воєнної техніки, автором якої був професор Тадеуш Маріан Новак, відомий своїми підсумовуючими публікаціями з питань вивчення розвитку артилерії (98-101, 104, 105). Власне, він є чи не єдиним польським вченим, котрий вивчав історію королівської артилерії, приділяючи спеціальну увагу вогнепальним арсеналам українських замків Речі Посполитої (97, 102, 103). Крім робіт Т. М. Новака потрібно згадати праці з історії артилерії М. Глосека (70), 3. Жигуль-ського (150), С Ковельського (82), що подають не тільки теоретичний, а й цікавий фактичний матеріал.
 Отже, існує безліч історичних досліджень, у яких висвітлено комплекс питань щодо появи та поширення вогнепальної зброї у Західній та Центральній Європі, Скандинавії, Польщі, Чехії, Угорщині, Туреччині та Росії. Широко досліджувалася проблема розвитку вогнепальної зброї у глобальному масштабі та за окремими регіонами, її вплив на генезу воєнної справи у XIV-XV століттях. Оцінювався ступінь тиску, здійсненого революційним розвитком вогнепальної артилерії, на політичні міждержавні відносини.
 Але така досить строката дослідницька мозаїка, на жаль, майже жодним чином не стосується України. Особливі прогалини спостерігаються у вивченні історії використання артилерії на українських землях XIV-XV століть. Значною мірою це виправдане браком історичних джерел, що висвітлюють цей період української історії. Немає жодної спеціальної праці, хоча є чимало розпорошених в окремих монографіях згадок про ті чи ті аспекти вогнепальної зброї. У існуючих працях спостерігається деяка відірваність української артилерії від загальноєвропейських шляхів розвитку озброєння, а також її самодостатність, чого насправді бути не могло. Для більшості авторів артилерія в Україні розпочинається з козацьких повстань і героїчних походів військ Богдана Хмельницького, у кращому разі - з доробку львівських ливарників XVI століття . А «темні» XIV-XV століття, коли українські землі вздовж і впоперек пересікали армії, що тягли із собою досить солідні артилерійські парки, майже повністю випали з поля зору дослідників. Серед вітчизняних праць, що безпосередньо стосуються обраної нами теми, слід назвати кілька статей В. Сидоренка та В. Палієнка.
  Недостатньо глибокий аналіз вогневого потенціалу первісної артилерії почасти призводить до спрощеного розуміння її ролі у воєнних операціях. На думку деяких авторів, як тільки вогнепальна техніка з'явилася на українських землях, відразу вона стала «грізною силою», що мало не впливала на національну самосвідомість. Крім того, дослідники називають вогнепальну артилерію, що діяла на українських землях, «українською», з певним національним підтекстом. Власне, це яскравий приклад того, як, перетворюючи назви речей у самі речі, ми породжуємо хибні моделі дійсності. На наш погляд, такий термін не можна вважати цілком відповідним і слід було б у кожному окремому випадку більш коректно визначати приналежність артилерії до тієї чи тієї армії або державного утворення.
  «Українською», або у певному сенсі - національною, артилерія могла стати лише за умови наявності місцевої традиції, воєнно-ливарницької школи, досвід й особливості якої передавалися б з покоління в покоління. За умови напливу найманих європейських артилеристів-контрактників, які працювали в Україні й були переважно високопрофесіиними особистостями, які дотримувалися кожен свого досвіду та своєї національної школи, від якої довелося на певний час відірватися, про якісь місцеві суто українські артилерійські особливості важко й говорити. Певна ливарницька традиція-школа почала складатись у Львові в першій половині XVI століття й була репрезентована кількома родинами, хоча й пруського походження, але вже «українськими», такими як Герлі чи, у першій половиш XVII ст., Франке та їхніми учнями.
 Власне, українською національною артилерія стає тільки у XVII столітті, спершу репрезентована численними дрібнокаліберними походними гарматками запорожців, а згодом - чудовою різноплановою бароковою генеральною та полковою артилерією Гетьманщини. Її взірці свідчили й про місцеву художню традицію й про національні особливості. На жаль, перспектива розвитку української артилерії зійшла майже нанівець після трагічних подій 1708-1709 років і більше не відродилася. Доля.
 Попереднє дослідження замкових арсеналів XVI століття спонукало нас до ретельного вивчення типології вогнепальної артилерії на українських землях у так звані «темні віки». Треба відзначити, що стосовно історії артилерії XIV-XV століття цілком виправдовують своє прізвисько «темних віків». І справа не тільки у нечисленних письмових документах. Неабияке значення мають і неписьмові джерела, хоча у тогочасних культурних прошарках українських міст цілісні елементи озброєння є доволі рідкісними та випадковими знахідками. Про великі гарматні стволи або їх фрагменти годі й мріяти. На теренах України їх збереглося лише кілька. Важливих результатів часом досягають археологічні розкопки у замках, старих містах і на полях битв. Так, у Старому Криму знайдено класичний зразок бомбарди XV століття, а під час недавніх розкопок на території Унівської лаври (давня башта над н'їздною брамою) археологи виявили пошкоджений залізний фальконет. Отже, археологія нам майже нічим допомогти но може, й фрагментарність історичного матеріалу залишається проблемою для дослідників. Археологічні знахідки - це лише непропорційно крихітні «вибіркові проби» з усього комплексу артилерійської техніки XV століття.
 Зразків гармат XIV-XV століття в Україні збереглося небагато й усі вони розпорошені по різних музеях. Немає в нашій країні таких зібрань зброї, як у Артилерійському музеї у Санкт-Петербурзі, Арсеналу в Тауері і зібрання Уоллеса в Лондоні, а також таких колекцій, як у музеях Армії в Парижі, Порт де Аль в Брюсселі, замку Святого Ангела в Римі, Штібберта у Флоренції, Армерія реале у Тури ні або Реаль армерія в Мадриді, замку Амбрас у Тіролі тощо. Хоча віртуальний Артилерійський музей в Україні міг би мати доволі репрезентативне та цікаве зібрання гарматних стволів XVI-XVIII століть. 
 Зауважимо, що збереглися у всесвітньо відомих колекціях переважно найкращі за якістю та мистецьким оздобленням зазки. «Прості» бойові гармати XXV-XV століть або загинули під час битв, або ж згодом були переплавлені на нові, як такі, що вже не відповідали технічним характеристикам часу і не мали мистецької цінності для власників. Однак, попри це, в Європі збереглися десятки гармат XIV-XV століть різних калібрів і розмірів.
 Навіть побіжний огляд наративних джерел свідчить про те, що XV століття було добою величезної популярності воєнної тематики, часом експериментів у військовій стратегії й тактиці, використанні нових озброєнь, ескалації виробництва вогнепальної артилерії. За словами французького історика Ф. Контаміна, трактати про воєнне мистецтво були численнішими за дидактичні праці з мореплавства, сільського господарства, виробництва тканин і навіть торгівлі (27, 139). У літописних мініатюрах та європейських хроніках на єдину сценку з «мирного життя» припадає десяток зображень облог, польових битв або військових маневрів. Значний обсяг військової фінансової документації також свідчить про чільне місце, яке посідала війна у житті та діяльності суспільства.
  Найбільше фактичного матеріалу про стан розвитку вогнепальної артилерії XV століття можуть дати фрагментарно вцілілі інвентарі озброєння українських замків і міст, складені під час різних люстрацій і ревізій, опубліковані переважно в останні 150 років.
 У цій роботі використано інвентарні описи озброєння таких замків, як Брацлавський, 1545 рік, Вінницький, 1471, 1552 роки, Глинянський, 1495 рік, Житомирський, 1471, 1545 роки, Кам'янецький, 1494 рік, Канівський, 1552 рік, Київський, 1532, 1552 роки, Кременецький, 1480, 1545 роки, Луцький, 1545, 1552 роки, Львівський, 1495, 1534 роки, Овруцький, 1519 рік, Оршанський, 1560 рік, Перемишлянський, 1494 рік, Радошковецький, 1549 рік, Ратненський, 1512 рік, Сокальський, 1494 рік, Смотрицький, 1494 рік, Черкаський, 1552 рік, Чуднівський, 1471 рік.
 Наведений перелік, однак, фіксує тільки фактичний стан справи, який полягає у тому, що ми більш-менш систематично можемо проаналізувати рівень артилерії на українських землях лише починаючи з останньої чверті XV століття.
Велике значення для наших розвідок мали вітчизняні та іноземні письмові та образотворчі джерела. Живописні мініатюри з хронік і літописів, які часом вражали своєю фотографічною ретельністю виконання, дали змогу віднайти нові нюанси у розвитку й поширенні артилерії на українських землях.
 Наостанок обумовимо деякі термінологічні деталі.
За майстрами, які виготовляли гармати й обслуговували замкові арсенали, ми залишимо узагальнюючу назву «пушкарі», саме так їх називали у тогочасних документах, у разі Потреби вказуючи їхню спеціалізацію. Сучасний термін «артилеристи» використовується лише для урізноманітнення тексту.
Декілька слів з приводу передачі власних імен, географічних назв, технічних і військових термінів. Автор завжди намагався це допускати модернізації, зберігаючи особливості звучання джерела. Щоб зберегти колорит імен і прізвищ іноземних майстрів, написаних латинською, німецькою чи польською мовами, а також уникнути неточного перекладу, власні імена наводяться часом мовою оригіналу.
Посилання у тексті даються згідно з єдиним пронумерованим списком використаних джерел і літератури: перша цифра номер у списку, наступні - номери сторінок.

Селітряне виробництво

Це селітряний майдан, тобто місце, де вироблявся основний компонент пороху. Селітроваріння в Україні у ХVI – XVIII ст. набуло особливо значного поширення. Присамар`я було однією із областей України, де виробництво селітри було налагоджене у великих обсягах. Для її виробництва використовували чорноземні насипи стародавніх курганів, які природно були збагачені селітрою. Процес виробництва складався із вимивання дощами чорнозему з похилих стінок кільцеподібної «лійчастої» споруди. Збагачений селітрою чорнозем змішували у певній пропорції з деревним попелом і негашеним вапном та заливали водою. Відцідивши цю суміш, одержували насичений розчин, з якого у спеціальних «варницях» після кількаразового підігрівання і охолодження випадала кристалізована селітра. Відпрацьований чорнозем висипали поруч у формі валів або пагорбів. Далі виробляли порох, основними компонентами якого були: селітра – 77,4%, сірка – 9,6%, деревне вугілля – 13%. З цих компонентів робили суміш, змішували з водою і підігрівали на слабкому вогні до випарювання води. Потім просушували і пропускали через волокнисте сито, отримуючи гранульований порох, який перетирали у суміші з горілкою або водою. Просушений після цього він був готовий до використання. Виробництво селітри було прибутковою статтею Війська Запорозького, в межах якого розкинулось Присамар’я.



Про Шостку:

В ХV I -ХVІ I ст. в малопрохідних лісних місцях почали селитися втікачі в Правобережжя. Так виникло селище Локотки, що є частиною сучасної Шостки. 1676 року локотський козак „Стефан Бугай...Засипав греблю й побудував млин на річці Шостці”. На ньому мололи селітру та деревинне вугілля, з яких підприємливі селяни кустарними засобами виготовляли порох на продаж.
В 1711 р. уряд Петра I організував на р.Шостці приймальний пункт селітри. Є відомості, що порох робили при хуторі Шкірманівськім (Глухівського уїзду) на р. Ускє, неподалік від виникнувшого пізніше Шосткинського порохового заводу.
В першій половині ХVIII ст. (правління Анни Іоанівни (1730-1740 р.р.), під час російсько-турецької війни, що почалася в 1734 р., гостро виникло питання своєчасного поповнення боєприпасами російської армії. Справа в тому, що театр бойових дій був значно віддалений центрів виробництва пороху. Зважаючи на те, що виробництво селітри та пороху здавна практикувалося в Сіверських краях, і сіверська територія знаходилась відносно недалеко від російсько-турецького кордону, царський уряд вирішує організувати виробництво пороху на Україні. Указом Сенату від 14 лютого 1736 р. наказувалось “в Малороссийские и Слободские полки, казакам и к пушкам пороху сколько какого когда потребно, столько оного делать в Малой России при Генеральной Артиллерии и в Слободских полках в одном полку…” Указом від 21 травня 1739 р. графу Румянцеву наказувалось “крайнее смотрение прилагать, что бы пороху вистачало не тільки казакам, але й гарнізонам і корпусам" . Виконання цього Указу стало основою для виникнення порохового заводу на р. Шостці. Генерал І. Шипов в серпні 1739 р. повідомив ЇЇ Імператорську Величність, що для заводу, який “велено завесть в одном Слободском полку" , знайдено місце – млин в Ніжинському Малоросійському полку при Вороніжській сотні на р. Шостка, від м.Глухова у 30 верстах. Пороховий завод на р. Шостці почав працювати в серпні 1739 р. На початок грудня було вироблено 750 пудів пороху. Але в 1742 р. артилерійська канцелярія і Військова колегія вирішили, що на Україні “пороховому заводу на р. Шостка не быть” . На деякий час порохове виробництво на р. Шостка було повністю припинено.
9 червня 1765 р . імператриця Катерина II, ознайомившись з донесенням генерал-губернатора Малороссіі П.А.Румянцева „ о полезности заведения на Украине пороховых заводов ” , наказала начальнику артиллеріі графу Г.Орлову представити по цьому питанню своє бачення . 14 липня 1765 р. граф Орлов звернувся до Канцелярії головної артилерії та фортифікації з вимогою представити йому звіт про „ целесообразности заведения пороховых заводов на Украине ” . 24 липня 1765 р . Канцелярія, вивчив питання про необхідність постачання на Україні фортець, польових полків, Донського та Малоросійського Війська, а також вільного продажу пороху представила Г.Орлову звіт , в якому підкреслювала , що на Україні “…пороховой завод в благопристойных местах учредить следует”.
28 липня 1765 р . Г.Орлов представив звіт Катерині II, в якому виклав в исновки Канцелярії та заключив, щ о “…в Малой России завод учредить за полезное признать можно”, доручив вибір місця для його будівництва графу П.А.Румянцеву. На цьому звіті Катерина II написала резолюцію – “Быть по сему и о сем с графом Румянцевым снестись”.
В серпні 1766 р . Г. Орлов наказав генерал-поручику Внукову зняти план та скласти опис з старого (закритого) Шосткинського порохового завод у , який знаходився у підпорядкуванні Малоросійської колегії . Для виконання цих робіт на р . Шостку був відряджений капітан Бреклінг. 20 жовтня 1766 р . Внуков надіслав Г.Орлову план заводу та звіт , в якому сповіщав , що раніше на Шосткинських порохових заводах вироблялось до 600 пудов пороха на рік , а при будівництві нових порохових млинів можна збільшити його виробництво до 10.000 пудів на рік . 7 січня 1768 р . П.А.Румянцев особисто доклав Г.Орлову , що кращого місця для будівництва порохового завод у артилерійського відомства , ніж старий Шосткинський пороховий завод “…здесь не сыскивается”.
24 березня 1771 р ., коли місце для будівництва нового порохового заводу було вже затверджено, Г.Орлов наказав Канцелярії відрядити з Петербургу в Глухів, на р. Шостку майора артилерії А.А.Рудометова для організації та будівництва нового порохового заводу на місці старого та прийому його в артилерійське відомство. 10 травня 1771 р . Канцелярія склала повний план робіт та виділила на будівництво та утримування штату 10.000 руб. 17 травня 1771 р . А.А.Рудометов з командою мастерів та артилерійських службовців (17 чол.) на 10 ямських підводах відправились з С-Петербурга в Глухів. З кінця 1771 р . завод почав називатись “Шостенский артиллерийский пороховой завод”.
З 1771 по 1775 р.м. на заводі були побудовані: гребля з трьома шлюзами, п'ять „ вододействующих ф абрик" (млинів), чотири "сухопутні" млини на кінній тязі, селитреная варница, будинки для складання і сортування пороху, кузня, сараї для збереження бочок, інструментів, рогожі і вугілля, пороховий магазин, кам'яні льохи, вартові приміщення, казарми для штату. Командирський будинок зі службами і стайні.
20 лютого 1775 року А.А.Рудометов доклав у Канцелярію про стан штату заводу, про виробництво пороху і селітри. У цей час на заводі працювало 155 чоловік. Тяглова сила - 40 коней і 24 вола. Готового пороху - "мушкетного, гарматного, ручного, гвинтівкового" - 448 пудів, сірки 476 пуда, селітри 11.800 пудів. Завод з кожним роком випускав готової продукції все більше і більше. Так, у 1781 р. було виготовлено 3.650 пудів пороху, а в 1789 р. - 5.423 пуда.
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії:
виробництво селітри, у якому використовувався перегній із могил і старих валів городищ, було надзвичайно поширеним в Україні. Особливо численні селітряні майдани існували на Задніпров'ї, де діяла згадана під 1636 р. урядова «Адміністрація селітряних маєтків», якій підпорядковувалися міста Березань, Биків, Яблунів, Миргород, а також маєтки Полтава, Зигмунтів, Краснопіль, Крукпіль і Чумгак (Źródła dziejowe.— T. 22.— S. 350).
Селітряне виробництво в Україні 1621 р. було передане королівському коморнику Бартолемею Обалковському «у всій землі Київській і по всій тамтешній Україні, у Білгородськ.их, Очаківських і Путивльських Диких полях, коло Муравських татарських шляхів, ...де б легше знайшлися придатні для вироблення селітри городища, могили та інші місця» (Грушевський. Історія України-Руси.— Т. 6.— С. 219—220).

За дещо пізнішими свідченнями, виробництво пороху із селітри, сірки і вугілля мало масовий характер; його вмів виготовляти майже кожен козак. З кінця XVII ст. Лівобережна і Слобідська Україна стали основними постачальниками селітри для Росії (Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст.— К., 1969.—С. 76—81).

Все ще інфу наздирав в тернеті... Все завтра піду в бібліотеку, піду подивлюсь, там може бути санітарний день, вони люблять це робити в останній день місяця, але все одно піду!

Свідчення використання протикорабельної артилерії у матеріалах Богородицької фортеці

Судноплавство по Дніпру вже в середині XVII сторіччя набуло високого професійного рівня, про що свідчить багатий документальний матеріал, насамперед опис підготовки та проведення морських походів козацької доби, питання стратегії і тактики ведення запорожцями-мореплавцями бойових дійна морі [1].Про високу боєздатність козацького флоту наприкінці XVIIст. говорить те, що у ході війни проти Туреччини і Кримського ханства козаками на узбережжі було підкорено 5 турецьких фортець: у 1695 р. козацьке військо добуло у пониззі Дніпра турецькі фортеці Кизи-Кермень (Кизикермен), Мустрит-Енмень (Тавань), Аслам-Кермень, Муберєк-Кермеиь. Протягом усієї Азово-Дніпровської кампанії козацька флотилія показувала високу боєздатність.Організовуючи морські експедиції на невеликих суднах дубах та чайках козаки перехоплювали також турецькі галери, брали в полон їх екіпажі й захоплювали вантажі, що перевозилися на кораблях. Невеликий розмір козацьких суден, які не змогли б витримувати великого вантажу, обумовлював склад артилерії. На початку XVIIIст. вона здебільшого складалась з фальконетів (дрібнокаліберних гармат), армат (гармат) та „можжир" (мортир). розмірами гармати поділялися на „малі" й „потужні", за калібрами - на трифунтові, шестилотові і т.ін. [2, с.122, 123].Маючи численні архівні свідчення морських битв, ми майже не знаємо про воєнні сутички на річках. Винятком є взяття приступом у ніч з 11 на 12 серпня 1635 р. польської фортеці Кодак козаками Івана Сулими, частина яких піднімалися Дніпром на чайках,повертаючись з чорноморського походу.Вдалі напади на фортеці з води довели необхідність тримати в арсеналах кріплень серед інших артилерійських набоїв і специфічні боєприпаси, які використовувалися здебільшогопротикораблів - кніпелів. Кніпель являє собою дві чавунні напівсфери, нерухомоз`єднані залізним, кованим, квадратним в перетині, стрижнем. Цей снаряд, котрий мав вигляд гантелі, інколи ще й наповнювався поміж напівядрами чавунною або свинцевою картеччю, яка обмотувалась просмоленою мотузкою. Під час польоту снаряд обертався навколо себе й трощив щогли і весла, збиваючи такелаж. Картечі, в свою вражали живу силу ворога [3, с.97]. На відміну від ядер, кніпель летів на коротшу відстань і прицільність пострілу через низьку аеродинаміку невелика. Тому для влучного пострілу треба було стріляти з досить невеликої відстані 150-300 м.Використання подібних набоїв засвідчено під час археологічних досліджень 2001-2006 рр.Богородицької(Новобогородицької) фортеці розташованої в пониззі р. Самари. Місцезнаходженню та часу виникне поселення та фортеці на північній околиці сучасного селища Шевченко м.Дніпропетровську присвячена низка публікацій, в яких доведено існування на цьому місці перевозу через р. Самара ще наприкінціXIV ст., а пізніше козацького містечка Самарь[4,5, 6]. Але про бойові дії із застосування артилерії можна твердити лише після побудови російської фортеці в 1688 р. [7, с.48-50]. Нею в 1692 році намагалися оволодіти повстанці Петрика, а в 1711 році гарнізоном був відбитий напад турецько-татарських військ [8, с. 153].Слід зауважити,що знахідки кніпелів було зроблено на двох окремих ділянках пам`ятки.По-перше, на північній розімису, яка до спорудження Дніпрогесу була берегом р. Кримки (притоки р. Кільчень). Тут навідстані250-300 м від північного та південно-східного бастіонів фортеці зафіксовано скупчення залишків артилерійських боєприпасів. Серед них: лита чавунна картеч діаметрами 3,5, 3,1, 2,8 і 2,2 см (6 шт.); кована залізна картеч розмірами від 2x2 до 1,6x1,5 см (4 шт.); ядра калібрів 7 см та 4 см; також уламки чавунних гранат (5 шт.) та великих бомб з товщиною стінок до 4 см (З ). Розміри останніх дозволяють реконструювати калібр фортифікаційної у 42 см. Найбільш цікавою єзнахідка чотирьох уламків кніпелів калібрами 12 і 13 см.Розташування набоїв на місцевості дозволяє зробити висновок: обстріл здійснювався фортечною артилерією проти супротивника, судна якого рухалися вздовж берега, або який форсував вузьку р. Кримку.Друге скупчення боєприпасів виявлене влітку 2006 року під час розкопок високого берегу р. Самари наподалік від північно-східного бастіону фортеці. Де на відстані 1,0-1,2 м від горішнього краю обриву в льосовому грунті материка стали траплятися розплющені свинцеві кулі, чавунна картеч, а також уламки кніпелів. Умови залягання знахідок дають підставу припустити, що всі вони були випущені з боку Самари і влучили у берег через недоліт або низький приціл.Кніпелі дозволяють визначити калібр гармат в 9,2 та 10,3 см. До речі, ще один уламок кніпеля діаметром 9,2 см випадково знайдено на території самої фортеці. Це ще раз підтверджує гіпотезу її обстрілу з кораблів, або з протилежного берегу, який зараз підтоплений. На користь різночасовості бойових дій за знахідками кніпелів свідчить неспівпадіння калібрів та умови їх знахідки.

В першому випадку використання кніпелів разом з іншими артилерійськими набоями можна, вірогідно, пов`язати із несподіваним нічним нападом загонів самопроголошеного гетьмана Петрика. В письмових джерелах знаходимо відомості, що 28 травня 1692 р. Петрик (Петро Іванович Іваненко) у Криму уклав союзний україно-татарський договір про захист спільних інтересів та взаємну оборону. На підставі договору Гетьманщина, Слобідська й Правобережна Україна мали стати самостійною державою -„Князівством удільним Київським і Чернігівським і Всього Війська запорозького городового та народу Малоросійського". Заручившись підтримкою 12-тисячного корпусу татар, Петрик у липні 1692 р. розпочав збройну боротьбу, виступивши проти законного гетьмана Івана Мазепи. На бік Петрика перейшли Царичанка і Китайгородок [8, с.154].Д.І. Яворницький так описує події цього часу: "Разослав свои универсалы южным малороссийским местечкам и городам, Петрик решил взять приступом в ночь с субботы на воскресенье, июля 31 дня, Новобогородицкую крепость. С ним были все казаки ватажане с полковником Сысой и 500 татар,как те, так и другие пешие. Казаки и татары подступили к нижнему городу, успели зажечь две башни и несколько дворов и захватать около ста штук овец и несколько ульев, но в это время по ним начал стрелять из пушек гарнизон из верхнего города и казаки стали отступать" [7, с.119].На жаль, не відомо, чи були у нападників човни, але раптовий нічний штурм примусив гарнізон фортеці скористатися всією наявною артилерією. В темряві пушкарі могли не знати про наявність у нападаючих суден й стріляли навмання, а якщо човни й були, то кніпелі на берег р. Кримки попали внаслідок недольотів.Наявність кніпелів серед артилерійських запасів фортець підтверджується знахідками цілих не використаних снарядів на о. Хортиця, де за свідченням Г.І.Шаповалова, могли призначатися для кораблів Дніпровської річкової флотилії. У випадку знахідки корабельних кніпелів у високому березі р. Самари неподалік фортеці постає два питання: коли й ким було здійснено напад, а також чому суто протикорабельну зброю застосовано проти укріплення?За письмовими джерелами відомо, що під час російсько-турецької війни 1711 року фортецю було атаковано військами Девлет-Гірея [7, с. 368]. Використання кніпелів проти гарнізону могло бути доречним з метою знищення дерев`яних рогаток та інших смуг перешкод з боку берега для полегшення висадки десанту, а також з метою спалення дерев`яних фортечних споруд. В цьому випадку на стрижень, який з`єднував напівядра намотувалась тканина, насичена горючою рідиною-олією або нафтою.В такому разі попадання кніпелів та куль у берег через недоліт зовсім недивне. Слід зазначити, що після зруйнуваня фортеці за угодами Прутського миру і після її відновлення в 1731 році бойових дій на Самарі із застосуванням артилерії не велося.Таким чином присутність численних уламків кніпелів на території пам`ятки є ніщо інше як свідчення використання протикорабельної зброї під час атак на фортецю в 1692 та 1711 роках.

Бібліографічні посилання:1. Грушевський М.С. Історія України-Русі в одинадцяти томах, двадцяти книгах. - К.: Наукова думка. Т.І - 1991. - 648 с.; Т.ІІ - 1992. - 633 с.; Т.VI. - 1995. - 667 с.; Т.VII. - 1995.-624 с.2. 2.Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. - Дніпропетровськ: Січ, 2004. - 229 с.3. 3.Шокарев Ю.В. Артилєрия. - М.: ООО „Издательство АСТ", 2001. - 270 с: с ил.4. 4.Бинкевич В.В., Камеко В.Ф. Городок стариннмй Запорожский Самарь с перевозом. - Дніпропетровськ: Пороги, 2000. - 156 с.5. 5.Шалобудов В.М. Матеріали золотоординського часу з околиць Богородицької фортеці // Вісник Дніпропетровського університету. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2004. С.140-142.6. 6.Векленко В.О., Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці // Український археографічний щорічник: Вип. 8-9. - Київ - Нью-Йорк, 2004. - С.190-221.7. 7.Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - К.: Наук, думка, 1993. - Т.З. - С. 48-50.8. 8.Літопис Самовидця. - К.: Наук, думка, 1971.

Дякую за ссилку одній дуже добрій подрузі, класна інформація, все здер із якогось сайту рефератів, дуже корисна підбірка літератури. Зображення кніпелів ніякого відношення до тих, що описуються не мають, втулив їх, щоб бачити, що воно таке.

Моя версія походження артилерії

Якщо хтось серйозно постаивться до нижче написаного, значить я заслуговую на шнобелівську премію і пам"ятник при життю бггг)

  І так, до того як козаки збудували першу СІЧ, вони багато подорожували по світу, якось одного разу їх занесло в Китай, довго вони там гостювали, ну і випадково винайшли порох, зробили першу гармату, спочатку вони їх робили з дерева, мабуть з якогось китайського дуба, це вже потім стали робити залізні, ось первісна гармата спільного виробництва:

  

  А потім весь світ почав всю свою продукцію робити в Китаї, всі побачили, що халява і перенесли всю свою промисловість туди, ну спочатку гармати козаки занесли в Європу, там хитрі європейці викрали у них кресленя і патент на виготовлення гармат, потім козаки відвоювували частину гармат у ляхів, татар, всяких інших ворогів, ну і тихенько по-трохи робили свої, потім вони придумали прототип першої літальної установки, яку в планах мали вдосконалити і першими в світі злітати на Місяць: спочатку думали там вирощувати цибулю, катроплю і іншу городину, потім подумували зробити місячну СІЧ, були також плани завоювання ближніх галактик, але щось не склалось ось з цією ракетою:

 не захотіли вони її вдосконалювати, це вже потім Корольов, з цієї прото-міжгалактичної-ракети зробив багатоступіневу ракету, багато їх наробив, що навіть собак і котів у космос запускали... 

   На цьому дослідження виникнення світової артилерії не закінчуються...

Манюнє прохання...

Шановні, френди, як хто знайде або випадково
натрапить на яусь інформацію пов"язану з

виготовленням пороху,

добуванням селітри на Україні,

дуже прошу не соромитись і писати
мені в будь-який пост-що і де таке бачили, ДЯКУЮ !!!

Історія зброярень Кам"янець-Подільської фортеці

Кам'янець-Подільський - місто в Хмельницькій області України, унікальний населений пункт із надзвичайно багатим історичним минулим.
Вирослий на високому кам'яному мисі, оточеному з усіх сторін проваллям глибокого каньйону, по якому протікає річка Смотрич, Кам'янцю самою природою була визначена роль фортеці. У сполученні з рукотворними стінами і вежами, що утворюють цілісний фортифікаційний ансамбль, місто справляє враження неприступного бастіону. Не випадково ще в середні віки його охрестили "фортецею милості Бога" або "antemurale hristianum" - оплотом християнства, захисником землі подільської.
Під час частих військових лихоліть, татарських і турецьких набігів, поспішали подоляни під захист кам'янецької твердині, знаходячи тут дах, одержуючи можливість чинити ворогові завзятий опір.
Саме неприступність Кам'янця обумовила перетворення його в загальновизнаний центр Поділля, не тільки військовий, але й адміністративно-економічний і культурно-політичний.
Між ХV-ХVІІІ ст. місто знали як столицю подільського воєводства в складі Речі Посполитої; у 1672-1699 рр. - подільського памалика в складі Османської, а в 1795-1921 рр. подільської губернії в складі Російської імперії.
Геополітичне розміщення Кам'янця, що обумовлювало необхідність постійного збройного протистояння сприяло розвитку тут збройового виробництва. Серед ремісників, об'єднаних у ХVI ст. у 19 ремісничих цехів гідне місце займали висококваліфіковані майстри, чиїми руками готувалася і холодна і вогнепальна зброя, і порох і боєзапас.
Особливе значення в фортеці надавали артилерійській справі. Тут постійно дислокувався гарнізон, що мав на озброєнні від декількох десятків до декількох сотень різнокаліберних гармат, десятки тисяч ядер, сотні пудів пороху. Як правило, велика частина боєприпасів виготовлялася на місці.
У ХVIII ст. після відступу з Кам'янця турків і повернення його під егіду Корони Польської, виникла гостра проблема відновлення арсеналу фортеці, що дістався туркам як військовий трофей. У зв'язку з тим, що на службу в місцевий гарнізон були запрошені офіцери з ряду європейських країн, що мали високий освітній ценз і інженерну підготовку, відносно швидко арсенал вдалося відновити і якісно і кількісно. В основному проблема була вирішена силами зброярів міста.
Вже в 1707 р. військовим інженером Арчибальдом Анжеєм Гловером де Глейденом, аглійцем за походженням, була вибудована у Кам'янці зброярня - людвисарня, у якій почали роботу людвисар Блажей Бохінкевич і гарматний токар Петер Клейс. Через деякий час у Кам'янець був запрошений новий людвисар - Даміан Тутавевич. Крім того, інженер Гловер вибудував на річці порохові млини і порохові склади, що забезпечували нестатки арсеналу фортеці.
Нова, більш продуктивна гарматна майстерня була побудована у Кам'янці комендантом фортеці Яном де Вітте, у 1769 р. За три роки мастер-людвисар Франц Иоганн Водік виготовив тут більше 60 гармат, частина з яких була передана на озброєння Варшави.
Наявність гарматної майстерні, високий рівень підготовки офіцерів гарнізону і наявність кваліфікованого командування обумовили визнання Кам'янця як одного з двох артилерійских центрів Речі Посполитої. В другій половині ХVІІІ ст. тут дислокувався штаб другої артилерійської бригади при тім, що бригада № 1 дислокувалася у Варшаві. Більш того, за проектом командуючого коронною артилерією генерала Адоязія Брюгля в Кам'янці було намічене будівництво великомасштабної фабрики зброї, здійснити яке перешкодили лише зовнішньополітичні проблеми. Проте й у XIX, і в XX ст.ст. Кам'янець продовжував зберігати значення збройового арсеналу Поділля.

Джерело: http://www.kp.khmelnitskiy.ua/bsword/ukr/index.html

Поки знову інфа з тернету...

Статистика

Взяв у http://gazeta.ua/

Дуже позитивна статистика, здається наше суспільство не таке вже й безнадійне як я думав...

Вільна людина та, що зі зброєю, всім відомо, що в гамериці в тих штатах де дозволено носіння вогнепальної зброї злочинність в декілька разів менше, ніж там де заборонено, та що там та гамерика, у нас за козаків у поле люди йшли, як то кажуть, з плугом і шабля під боком.

То стосовно статистики: проти менша частина, якщо би було просто питання підтримую/не підтримую, то як бачимо 50,89% опитаних ЗА!!! Нічого ще трошки і ті майже два відсотки байдужих приєднаються до тих кого всі дістали...

Здер у блозі Petra

За словами Юрія Вілінова, запорізького краєзнавця і дослідника, письменника, саме наші славні пращури – запорозькі козаки “підказали” провідному совіцькому ракетобудівникові Корольову ідею багатоступінчатої ракети. Корольов якось надибав на «Історію русів» (опубліковану Бодянським у 1846 році незначним тиражем) у одеській воронцовці (публічній бібліотеці), і з того все й розпочалося. Зокрема, майбутнього конструктора зацікавила розповідь про літавки, які козаки вперше використали під час бою з ханом Меліс-Гереєм поблизу Сіверського Дінця 1516 року. За описом «Історії русів» козацькі літавки: падаючи, стрибали шість разів. І стільки ж вибухали. Літавка мала сім щаблів: одна камера вибухала і тим самим штовхала наступну частину. При цьому літавка, яка була подібна до довгої трубки, не розривалась. А ось з якого матеріалу була зроблена козацька літавка, а особливо її перетинки, молодий Корольов так і не розгадав. Згодом за його проектами ракети будувалися з металу… Козацькі ж – зі звичайнісінької глини. Так вважають запорозькі краєзнавці. Опилюють тим, каже Юрій Вілінов, що при високому рівні гончарного виробництва в Україні козакам не важко було виготовити «гірлянду» з керамічних камер, сполучену між собою вузькими керамічними трубками. Армували літавку лозою, щоб зміцнити корпус – це так само, як робили в стінах глинобитних хат. Якісно і мінімальні затрати, а головне – швидко, що надзвичайно важливо в бойових умовах. Щоб довести свою правоту, по-моєму, з десять років тому місцеві винахідники-краєзнавці навіть змайстрували таку глиняну літавку, набили порохом – кажуть, зпрацювала…

Джерело: http://petro-zp.blogspot.com/2007/12/blog-post.html

АРТИЛЕРІЙСЬКА ТВЕРДИНЯ ПОДІЛЛЯ

Артилерія, як рід військ, виступає молодшою сестрою піхоти чи кавалерії, проте, ніколи не як підлегла тієї чи іншої. Більше того, саме стосовно артилерії було виведено формулу: "Останній аргумент короля", а згодом її назвали "богом війни". Прийшовши з країн Азії, саме у Європі, артилерія досягла загального визнання і сягнула небачених до того висот. Від кустарних ремісних ливарень - до централізованого гарматного виробництва, від спонтанного, випадкового використання малорухомих залізних трубок - громовержець, до регулярного артилерійського вогню на полі бою і сформування артилерії як окремого роду військ. Таким був короткий шлях між етапами європейської артилерії.
Вже на рубежі XV-XVI ст. у Франції, Італії, Німеччині, Іспанії, Нідерландах, Росії... виникли великі центри гарматного виробництва, були написані перші теоретичні праці та практичні посібники для артилеристів. Не виключеними з цього процесу були і тогочасні українські міста. У багатьох з них традиційно виробляли порох (зілля вогневе), лили гарматні стволи, кували лафети. Особлива роль тут належить Кам'янцю-Подільському. Здавен він виступає як твердиня, оплот християнства - antemurale hristianum. Здавен він - визнана фортеця, об яку розбивалися хвилі нападників.
Артилерійське озброєння фортеці та її боєзапас досить часто виготовлялися у місті, а у XVIII ст. військові інженери А.А.Гловер де Глейден та Ян де Вітте налагодили тут серійне гарматне виробництво. Тому і в середні віки і в нову добу, і під час панування в Кам'янці турецької влади, він виступає як могутній артилерійський бастіон, де зосереджено сотні гарматних стволів, та знаходиться артилерійський арсенал - база забезпечення.
Десятки військово-інженерних планів і втілених і незреалізованих, свідчать про неодноразову модернізацію Кам'янець-Подільської фортеці, яка була покликана модернізацією артилерії.
Без перебільшення, фортецю древнього міста, яка поєднала у собі оборонні елементи багатьох європейських фортифікаційних шкіл, можна вважати унікальною. Унікальна і історія розвитку артилерійського забезпечення Кам'янця, знати яку було б доцільно кожному, а особливо спеціалістам військово-історичної галузі. Тому робота авторського колективу, що розкриває один з аспектів минувшини Поділля, видається нам досить актуальною. Ми бачимо, що артилерійські традиції сьогоднішнього Кам'янця міцно базуються на історичному підгрунті і мають перспективу подальшого розвитку. Особлива роль у їх збереженні покладається нині на військових професіоналів - офіцерів сьогоднішнього Кам'янецького арсеналу, якому виповнюється 55 років від дня заснування.

Історія розвитку артилерії як такої, сягає своїм корінням глибокої минувшини і починається у дохристиянські літочислення з так званої "метальної артилерії" - баліст та катапульт, відомих пізніше у Давній Русі під узагальнюючою назвою "пороки" - руйнівники. На той час це були досить складні та ефективні механізми, які могли посилати камінь, товсту колоду або стрілу вагою 50-60 кг. на відстань до 300 метрів, а більш легкої ваги, і далі. Історія вогнепальної артилерії значно молодша, особливо у Європі, яка познайомилась з "вогненим боєм" десь у ХІІ-ХІІІ ст. в країнах Азійського Сходу.
Саме слово "артилерія" виводять з французського artillerie (підготувати, споряджати); латинського arcus (лук) та telum (стріла); іспанського artilla (запасатись, робити припаси); чи італійського arte de tirare (мистецтво стрільби). Враховуючи, що однією з перших наукових праць по артилерії була надрукована книга італійського математика Ніколо Фонтана Тартальї (1499-1557 рр.), можна вважати, що термін "артилерія" італійського походження.
Перші гармати XIII-XIV ст., ковані з залізних смуг або скручені і зварені кузнечним методом та стягнуті для міцності обручами, були незграбною і малоефективною зброєю більш психологічного, ніж тактико-бойового характеру. Важкі, часто велетенського калібру, що був зумовлений недосконалістю пороху, такі гармати були незручними для транспортування і тому їх перш за все використовували як засіб захисту фортечних чи міських мурів. Проте зауважимо, що як зброя стримування чи оборони, артилерія з самого початку стала надзвичайно актуальною для оборонних об'єктів.
Стратегічна військова думка середніх віків та нової доби, яка ще не оперувала мільйонними чи багатотисячними озброєними масами при будівництві оборонної доктрини головним чином покладалася на систему фортифікаційних споруд - фортець, замків, замочків, засічних смуг чи своєрідних "протитанкових ровів" - суцільних рово-валових систем подібних до первісних "змієвих" чи траянових. Проте навіть досконала фортифікація, не забезпечена засобами активної оборони, не в змозі була протистояти штурму великої маси супротивника, а особливо правильній (регулярній) атаці постійної державної армії яка мала відрегульоване інженерно-саперне забезпечення.
З кінця ХІV, а особливо у ХV ст. фортеці все більше покладаються на вогнепальну зброю, в т.ч. на артилерію, як на головний засіб маневрової оборони.
Особливо активізується цей процес з винаходом у ХVІ ст. зернистого пороху, що дозволило різко підвищити дальнобійність артилерії і головне її ефективність. Артилерія все більше відмовляється від застосування кам'яного снаряду в якості протидії фортечним стінам і переходить до використання залізних куль. Це дало змогу зменшити калібр гармати у міліметрах, і відповідно її вагу, досягнувши одночасно підвищення ефективності артилерійського пострілу. Для прикладу, якщо 40-фунтова гармата, що використовувала кам'яні ядра мала калібр 248 мм, то така ж, але з залізним ядром - 172 мм. Це було зумовлено вагою матеріалу - 2,5 гр/см3 для каменю і 7,5 гр/см3 для заліза. При цьому можливості навіть самого твердого каменю на стискання, наприклад, базальту 1200-420 кг/см2, а заліза - 4800-1100 кг/см2.

Полегшенні гармати, змонтовані на досконалих лафетах, одержали змогу супроводжувати польові війська, а гармати, призначені для облоги, у великій кількості стягувались до стін фортеці для ведення бреш-батарейної та контр-батарейної боротьби.
Підвищення ефективності артилерії виявило цілковиту неможливість традиційних кам'яних фортець до довготривалого опору. І хоч фортеці почали нарощувати кількість власної артилерії для проведення контр-батарейної боротьби та піхотного штурму, було зрозуміло, що необхідні якісні зміни у фортецебудуванні. Пошуки нових фортифікаційних форм та матеріалів призвели до появи бастіонної та фортової фортифікації.
Фортеця Кам'янця-Подільського, як і всі європейські оборонні об'єкти пройшла всю етапну послідовність у розвитку артилерійського забезпечення. Безумовно, що в першу чергу це мало бути озброєння так званої "метальної артилерії". Як засвідчують писемні джерела, грім вогнепальних гармат Кам'янець почув вперше у 1393 році. Правда, це говорили ще не фортечні, а штурмові гармати великого литовського князя Вітовта, який виганяв з міста князя Федора Коріатовича.
Вважаємо, що тут немає нічого фантастичного, адже литовці запозичили у хрестоносців вогнепальну зброю ще у середині XIV ст., і ефективно використовували її в бойових діях. Той же князь Вітовт застосував артилерію в битві на річці Вельї (Нярис), під час облоги Вільнюса, у 1393 році ,та в битві з татарами на річці Ворсклі у 1399 році.
Писемні джерела з історії Львова свідчать, що у 1394 році за наказом короля Ягайла гармаш Зброжек завіз до міста перші гармати та 6 бочок пороху.
Навряд чи міг залишити без цієї сучасної зброї Кам'янецьку фортецю її господар кінця XIV ст. Спитко Мельштинський - досвідчений воїн, переможеці багатьох фортець та добрий господар. Проте, відсутність писемних джерел, не дозволяє з певністю говорити про вогнепальну артилерію у нашому місті на рубіжі XIV-XV ст. І хоч відомо, що на фортифікаційне спорядження в Кам'янці відраховувались чималі кошти, а з 1479 року тут починають діяти регулярні коронні роти - антитатарські легкокінні загони, характеристика озброєння фортеці подається тільки у 1494 році, у першому ревізійному описі, котрий дійшов до нас. На цей час у замку було 26 одиниць вогнепальної зброї (11 гармат та 15 рушниць) - одна тарасниця, чотири півторасниці, чотири менші гармати та дві півгаубиці. Визначити калібр зброї цього періоду, якщо він не вказаний у описі абсолютно неможливо, оскільки кожна з гармат та й рушниць могла вироблятися індивідуально і індивідуально до неї відливались кулі. Зазначимо лише, що тарасницями називались гармати, вагою 50-150 кг. ,калібру 0,5-1,5 фунтів, які на спеціальному безвідкатному лафеті - тринозі дислокувались на фортечних стінах - тарасах. Гаубицями (гуфницями, гафуницями, гауфницями) називались, які вели стрільбу як у горизонтальній площині так і під великим кутом підвищення. Можемо зауважити й те, що ефективність артилерії ще залишала бажати багато кращого, і це видно хоча б з того, що на 26 одиниць вогнепального озброєння фортеці доводилось 102 балісти - великі луки на станку-лафеті, якими могли вести стрільбу як металевими кулями, так і важкими стрілами.
XVI ст. докорінно змінює якісні характеристики артилерії і саме з цього часу вогнепальне забезпечення Подільських фортець набуває особливої актуальності, оскільки з першої половини XVI ст. Поділлю безпосередньо загрожують турки, які мали чудовий, як на той час, артилерійський парк та вишколені саперні підрозділи.
У 1530 році Черкаський староста Остафій Дашкович, за підтримки Віленського єпископа Яна, пропонує польській короні план будівництва фортечного ланцюга на Поділлі, Волині та у Русі Червоній. Хоч сейм польський і погодився з цим планом, реально було вибудувано тільки фортецю у Барі (нині Вінницька область) та генерально реконструйовано фортецю у Кам'янці-Подільському. Перша з них у 1536 році мала на озброєнні 21 бронзову гармату, 2 залізних, 68 аркебузів, 8 півгаківниць, 68 ручниць.
Опис Кам'янець-Подільської фортеці складено у 1544 році військовим інженером та надвірним архітектором короля Сигизмунда І Йокубом Бретфусом, який доклав чимало зусиль для посилення фортеці та надання їй максимально можливої регулярності. Результатом його роботи стало те, що наша фортеця вийшла на рівень кращих європейських, з добре ешаленованою обороною. На цей час у фортеці нараховували 107 одиниць вогнепального озброєння - 14 гармат, 43 гаківниці, 30 аркебузів та 20 двоколісних мушкетів. У разі необхідності оборона міста посилювалась приватним артилерійським озброєнням місцевої магнатерії та шляхти.
Для порівняння, у 1545 році місто та замок Володимир-Волинський мали на озброєнні 2 коротких серпентини залізних та 50 гаківниць; замок Луцький - 10 гармат та 31 гаківницю; замок Кременецький - 29 гармат, 10 гаківниць та 30 ручниць. У київському замку 1552 року знаходилось 39 гармат та 90 гаківниць.
Хоч артилерія середини XVI ст. і значно виросла якісно, в цілому вона ще не вийшла за межу цехової організації. Як правило, гармашами були ті ж ремісники-леварники, які самі виготовляли і використовували гармати. Не зважаючи на те, що вже робились певні кроки у напрямку уніфікації артилерійських калібрів, ще налічувалась велика кількість різноманітних гарматних стволів і взаємозамінність артилерійських зарядів залишалась великою проблемою.
Ще більше актуалізує проблему вогнепальної артилерії на Поділлі XVII ст. Стало зрозумілим, що головна фортеця регіону - Кам'янець потребує конструктивного посилення. Тому на початку сторіччя було вирішено у західному передпіллі міста побудувати нову, бастіонну, фортецю за новоголландською системою, яка вважалася класичною у тогочасній Європі. Витрати на будівництво взяв на себе король польський, витрати на її артилерійське забезпечення - королевич. Координацію роботи було покладено на військових спеціалістів, німця за походженням Теофіла Шомберга. Між 1617 та 1621 роками постала Нова фортеця (гонверг), яка стала головною артилерійською позицією Кам'янця і залишалася такою до кінця XVIII ст., хоч і мала цілий ряд слабких сторін. Головним її значенням було те, що вона дозволяла маневрувати великокаліберним вогнем з західного, найбільш вразливого для оборони Кам'янця, боку.
Заради справедливості зауважимо, що артилерійське забезпечення міста першої третини XVII ст. навряд чи могло бути достатньо потужним. Відомо, що польський король Сигизмунд ІІІ не надавав артилерії Польщі відповідної уваги. Тому у другій третині сторіччя його синові, королю Володиславу IV, довелося взяти її під свій патронат.
Вальний сейм 1637 року вводить посаду старшого над артилерією, який з середини століття іменується "генералом артилерії коронної".
Ще у 1633 році сейм заявив про необхідність утворення "школи лицарів" - офіцерського учбового закладу, де передбачалася підготовка артилерійського командного складу. Було зроблено кроки і в напрямку ще більшої уніфікації гарматних калібрів. Якщо у другій половині XVI ст., під час правління Сигизмунда ІІ Августа, артилерійський парк був зведений до 7 калібрів, то при Володиславові IV, який спирався на голландський досвід, таких нараховували 4:
повна картауна - 48 чи 42-фунтового калібру (189 мм.), мала довжину 47 калібрів та вагу 7000 фунтів;
напівкартауна - 24 фунта (151 мм.) була довжиною 20 калібрів і вагою 4500 фунтів;
чвертькартауна - 12 фунтів (122 мм.), довжиною 20 калібрів та вагою 3200 фунтів;
октава - 1/8 картауни, або фалькона - 6 фунтів (98 мм.), довжиною 28 калібрів і вагою 2100 фунтів.
При визначенні артилерійських калібрів за еталон брався нюрнбернзський фунт, що дорівнював 510 грамів.
Бажаючи навести порядок у артилерійському господарстві Речі Посполитої, Володислав IV видав наказ про інвентаризацію артилерійських парків, який торкнувся і Кам'янця-Подільського. Відсутність документів початку XVII ст., на жаль, не дає змоги визначити кількісний та якісний склад кам'янецької артилерії. Інвентарі подають нам опис артилерійського парку фортеці лише з 1638 р. Довідуємось, що на цей час у місті було 26 бронзових гармат, до яких у 1639 році, за рахунок сейму, було додано 2 кулеврини, 2 кулеврини бастардових (напівкулерини) та 7 фальконетів. Боєзапас фортеці на цей час становив 20 бочок пороху (1 бочка = 200 фунтів), 252 ядра 12-фунтового калібру, 580 - 8-фунтового, 3233 ядра - 6-фунтового, 1112 - 4-фунтового. Різноманітних куль нараховували 3914 шт.
Зауважимо, що у випадку небезпеки, артилерійський парк та боєзапас Кам'янця значно зростав за рахунок приватної (надвірної) артилерії шляхти, яка знаходила захист за міськими мурами. Взагалі, в тогочасній Польщі, ситуація була такою, що арсенал приватної артилерії був значно більшим від державного. Наприклад, якщо в кінці XVII ст.у Корони було 413 гармат, то приватна, магнатська та міська (власність міста), артилерія нараховувала до 1800 одиниць. Це було викликано значним браком коштів збоку державної казни, яка не завжди задовільняла потреби військового бюджету. Якщо на початку століття на оплату солдатського утримання відраховувалось не менше 33%, то в кінці століття так звана "кварта" становила вже близько 100%. На розвиток озброєння та технічне забезпечення армії держава змушена була вишукувати додаткові кошти, які завжди були у дефіциті.
З другої третини XVII ст.з ініціативи вищого військового командування, особливо генерала коронної артилерії Криштофа Арцішевського робляться певні кроки для повного вирішення армійських потреб у гарматному забезпеченні. Сейми 1638-1940 рр. вказують на необхідність збільшення податку, що має йти у військову сферу. Більша його частина призначалась для розвитку артилерії коронної. Прийнято і 11 спеціальних документів стосовно розвитку цього роду військ.

Підвищення ефективності артилерії виявили цілковиту неможливість традиційних кам'яних фортець до довготривалого опору. Почалися пошуки нових фортифікаційних форм і матеріалів. Разом з тим фортеці почали нарощувати кількість власної артилерії для ведення контрбатерейної боротьби проти штурмових гармат і піхоти1. Не виключенням у цьому аспекті була і Кам'янець-Подільська фортеця, яка відігравала ключову роль на південно-східних теренах Речі Посполитої у ХV-XVIII ст. Особливої актуальності артилерійське забезпечення та інженерна служба набувають для фортеці з середини XVI ст. коли Поділлю почали безпосередньо загрожувати турки, що мали чудовий, як на той час, артилерійський парк та вишколені саперні підрозділи. Для порівняння: якщо за описом 1494 р. у замку було 26 одиниць вогнепальної зброї (11 гармат та 15 рушниць і 102 балісти (великі луки), то опис 1544 р. подає вже 107 одиниць вогнепального озброєння і ні однієї одиниці метальної артилерії (балісти)2.
Ще більше актуалізує проблему вогнепальної артилерії у Кам'янці XVIІ ст. Стало зрозумілим, що фортеця потребує і конструктивного посилення. Тому на початку століття було вирішено побудувати у західному передпіллі міста нову бастіонну фортецю за класичною новоголландською системою. Витрати на фортецю взяв на себе король польський, витрати на артилерійське її забезпечення королевич. Координацію роботами було покладено на Теофіла Шомберга. Нова фортеця (горнверк) постала у 1621 р. як головна артилерійська позиція Кам'янця-Подільського і до кінця XVIII ст. залишалася такою, хоч і мала більше слабких сторін, ніж сильних. Особливо великі артилерійські калібри розташовувались на кавальєрі горнверку, який дозволяв маневрувати вогнем поверх голів захисників фортеці.
На жаль, відсутність документів не дає змоги визначити кількісний та якісний склад кам'янецької артилерії початку XVII ст., проте зазвичай її калібр коливався між 48 та 0,5 фунтами (182-30 мм). Інвентарі подають нам опис артилерійського парку Кам'янця лише у 1638 р. Довідуємося, що на цей час фортеця мала 26 бронзових гармат, до яких у 1639 році за рахунок сейму було додано 2 кулеврини, 2 кулеврини бастардових (напівкулеврини) та 7 фальконетів. Боєзапас фортеці на цей час становив 20 бочок пороху, 252 ядра 12-фунтового калібру, 580-8-фунтового, 3233-6-фунтового, 1112-4-фунтового. Різноманітних куль нараховували 3914 шт. Зауважимо, що у випадку небезпеки артилерійський парк та боєзапас Кам'янця значно зростав за рахунок приватної (надвірної) артилерії шляхти. Взагалі у тогочасній Польщі ситуація була такою, що арсенал приватної артилерії був значно більшим від державного. Тому з другої третини XVIІ ст. за ініціативи вищого військового командування, особливо генерала коронної артилерії Криштофа Арцішевського робляться певні кроки для зміни ситуації. Сейми 1638 та 1640 рр. вказують на необхідність збільшення податку для військових потреб. Більша його частина йшла на розвиток коронної артилерії. Крім того, було прийнято 11 спеціальних документів щодо розвитку цього роду військ.
Було складено інвентарні описи міських арсеналів, які аналізували стан фортечної артилерії. Відомо, що опис кам'янецького арсеналу проводили Павло Гроздицький (1637-1645 рр.), Криштоф Арцішевський (1646 р.), Себастьян Адерс (початок 1647 р.), Микола Синяк (середина 1647 р.), Сигизмунд Пшемиський (1649 р.). Документи засвідчують, що в цей час в Кам'янці не було окремого приміщення арсеналу. Гармати й боєзапас знаходились у приміщеннях Старого та Нового замків, в баштах міської оборонної системи. На необхідність будівництва арсеналу вказує сеймова конституція 1649 р., в якій зазначено, що командуючому артилерією доручається спорудження у місті цейхгаузу і забезпечення його амуніцією. Проте в рахунках коронної артилерії не зустрічаються суми, відраховані на будівництво у Кам'янці. Правда, у праці Антонія Роллє арсенал локалізується у Старому замку поблизу воріт, між баштами Папська - Нова Східна.
Довгий час кам'янецький арсенал знаходився в стадії формування, і хоч у 1645 р. сюди направили 62 центнери олова, ще в середині 1646 р. цехмістер чи контролер артилерії Фридерік Геткан нічого не міг сказати про кам'янецький арсенал. Правда вже в у грудні того ж року генерал Арцішевський власноручно склав його опис. Скоріше за все, стан арсеналу залишав бажати кращого, тому у квітні 1647 р. син Криштофа Арцішевського Микола вислав для посилення Кам'янця з Бару 2 гармати та двох гарматних майстрів для наведення тут порядку у гарматному господарстві. Дещо пізніше у місті з'являється цехмістр Ян Щварц, котрий звітує про стан арсеналу барському комісарові Миколі Синяку. Зауважимо, що барський арсенал, крім того, що служив базою для залоги замку і міста, був базовим і для кварцяного війська. Тут був центральний пункт закупівлі "італійської" селітри, яку привозили молдавські купці і яка після того централізовано відправлялась до Кам'янця та Львова. Кінець барському арсеналові поклав Максим Кривоніс у 1648 р.
У Кам'янці ж арсенал продовжував функціонувати. А в часи національно-визвольної боротьби 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького він став базовим для польського війська у Подільському регіоні. Відбулися в ньому і якісні зміни. Польський дослідник військової історії Кам'янця-Подільського Тадеуш Новак вказує, посилаючись на AGAD, що "від 1637 р. до 1639 р. в озброєнні фортеці не відбулося істотних змін, проте у 1650 р., але можна вважати, що і раніше, кількість петрієр та довгоствольних гармат (старого зразку) зменшилась, а на їх місці з'явилися нові гармати типу картауни: три чвертькартауни, привезені до Кам'янця у 1645 р., одна октава, завжди багаточисельні гармати полкові (regimentowe) 6-фунтові, з 1653 р. і 3-фунтові, також дві бронзові мортири, що стріляли гранатами"3. З врахуванням цього, в Кам'янці значно збільшився запас амуніції до всіх вказаних калібрів, яку накопичували в результаті централізованого постачання, а також виробляли на місці, в т.ч. порох і мушкетні кулі:

Категорія гармат 1637 1639 1650 1653 1654
Бронзові гармати - - - - -
Чвертькартауна - - 3 3 3
Октава - - 1 1 1
Полкова 6-фунтова - - 4 11 11
Полкова 3-фунтова - - - 10 10
Кулеврина - 2 2 2 2
Кулеврина бастардова - 2 2 2 2
Фальконет - 15 7 8 8
Мортира - - - 2 2
Петрієра - 7 1 1 1
Всього гармат - 26 20 40 40

Не довіряти Т.Новакові не маємо підстав, оскільки це чи не найголовніший спеціаліст в галузі історії артилерійського забезпечення замків Польської держави, в т.ч. і Кам'янця-Подільського5. Для порівняння: Арсенал Краківський у 1650-54 рр. мав 52-53, а згодом - 93 гармати і близько 7-8 тис. гарматних ядер; арсенал в Мальборку в той же період нараховував 66 гармат та близько 9,5 тис. ядер; арсенал Торуньський - 93 гармати; Познаньський - 48; Ельблонгський - 198.
Як вже зазначалося вище, у випадку необхідності кам'янецький гарнізон посилювався приватною магнатською артилерією. таким чином, нестачі засобів гарматної оборони у місті не відчувалося. Відчувався брак кваліфікованих артилеристів. Особливо гостро питання поставало під час збройних конфліктів.
Кількісне підвищення артилерійського озброєння Кам'янця в часи національно-визвольної війни, яка розгорнулася на українських землях під проводом Богдана Хмельницького має цілком логічне пояснення. Відомо, що у козацькому війську артилерія займала досить вагомий відсоток серед озброєння. На початку XVII ст. лише фальконетів у арсеналі запорожців нараховували до 500 одиниць. І хоч після придушення козацького повстання проти Речі Посполитої 1637-1638 рр. Базавлуцька Січ була зруйнована, а її арсенал вилучений, в ході війни 1648-1654 рр. козаки поповнили арсенал і кількість їх польової артилерії досягла 130-140 одиниць. Польська сторона не могла не враховувати і те, що хоч бойові дії козацько-татарських загонів Б.Хмельницького і мали деякі специфічні відмінності, останній базував свою тактику на виробленому у ході Тридцятилітньої війни принципі - по можливості ухилитися від нав'язаних супротивником невигідних бойових дій у полі; вмілим маневром на комунікаціях нав'язати супротивникові свою волю; зненацька захопити ключові позиції або населені пункти; у випадку невдачі раптового штурму заблокувати гарнізон фортеці і захопити її поступовою атакою.
Вже перші сутички та подальші кроки Б.Хмельницького показали, що тактика буде саме такою. В серпні 1648 року, після захоплення міста Бар, полковник М.Кривоніс з'явився під Кам'янцем-Подільським, з ходу штурмував місто, а після невдачі, вдався до облоги. У 1651 р. козацька облога міста була проведена на чолі з Іваном Богуном, а у 1652 р. - під проводом старшого сина Богдана Хмельницького - Тимофієм. У 1655 р. загони українських козаків та московських стрільців, яких очолив сам Б.Хмельницький тижні штурмували Кам'янець, проте і цього разу безрезультатно. Можна вважати, що саме завчасно прийняті міри стосовно нарощування кількості артилерійського озброєння, допомогли фортеці підтвердити репутацію неприступної.
Безперечно, і це підтвердило цілий ряд подій, що артилерійське озброєння Кам'янецької фортеці завжди відігравало вирішальну роль у її обороноздатності.
Очевидці цих подій стверджують, що однією з причин, які сприяли швидкому падінню Кам'янця у 1672 р. до ніг турецького султана Магомета IV була, як зазначає Януш Волінський, катастрофічно низька чисельність гарматної обслуги, "що становила не більше 4-6 підготовлених гармашів". Ситуація була такою, що один артилерист обслуговував декілька гармат. Тому про ефективність контрбатарейної боротьби проти турецької артилерії, яка налічувала понад 100 гармат, в тому числі 26 важкокаліберних і 12 мортир, що знаходились під командою французьких офіцерів, не могло бути й мови.
18 серпня правофланггові турецькі батареї розпочали масоване бомбардування Кам'янця. Особливу увагу турки надавали взяттю Нового Замку, який був головною артилерійською позицією оборони і захоплення якого давало можливість абсолютного контролю над містом. Турецькі сапери повели сюди апрошні паралелі, крім того, щоденно на замок та місто падало до 500-600 гарматних бомб та гранат. Залога фортеці вела досить вмілу контрбатарейну боротьбу, але коли одному гармашеві доводилось обслуговувати не менше 6 гармат, ефективність боротьби була невисокою. Правда, один з пострілів зірвав навершя султанського намету, що викликало чималу паніку султанської охорони.
Захопивши місто, турки врахували прорахунки польської сторони і перетворили Кам'янець у міцний фортифікаційно-артилерійський вузол6.
Польський дослідник турецького періоду (1672-1699 рр.) Поділля Даріуш Колодзейчик, в статті "Kamienec-Podolski pod panowaniem tureckim"4 (написаній на матеріалах архівів Туреччини) стверджував, що залога кам'янецька, яка становила 6-7 тис. солдат, перетворила місто на одну з найпотужніших фортець Османської імперії. Дві третини гарнізону складала піхота та артилерія. Фортецю охороняло більш ніж 200 гармат, які обслуговували понад 1 тис. артилеристів - гумбараджі. У книзі, яка вийшла з-під пера того ж автора7 у 1994 р., деталізується гарматний арсенал Кам'янця. У 1699 р. тут було 52 гармати турецького виробництва, в т.ч. 4 кулеврини 45-фунтового калібру; 8 гармат західного виробництва; 9 мортир. Крім того, 50 гармат і 4 мортири залишалися в місті після виходу в 1672 р. польського гарнізону, 36 гармат турки привезли зі Збаража у 1678 р.; 29 гармат Кам'янцю залишив Ібрагім-паша (Шайтан), в т.ч. 21 трофейну гармату, захоплені у поляків; 46 гармат було перевезено до міста з менших замків - Хотина, Жванця, Студениці, Чорнокозинець, Більчі, Бару, Меджибожа. Ще 6 гармат турки зуміли відбити у польської облоги, яка черговий раз пробувала захопити місто.
Наряду з військовими інженерами артилеристи у турецькій армії, як і у арміях інших країн, становили найбільш високооплачувану категорію. Сума денного утримання одного бомбардира дорівнювала 14 аспрам, коли навіть яничари одержували 8.
Протягом 27 років (1672-1699), незважаючи на ряд перепон, які чинили постійні наїзди на Поділля військових загонів Речі Посполитої, турки зуміли перетворити Кам'янець на одну з найсильніших європейських фортець Османської імперії. Стало зрозуміло, що місто може бути повернуте під скіпетр Польської корони не інакше, як в результаті значних збройних зусиль. В архіві генерала Флемінга зберігся документ середини 90-х років XVII ст., який стверджував, що для взяття Кам'янця необхідно було 200 мортир і до них 18000 бомб, 6000 брандскугелів (запалювальних ядер), 60 гармат 24-фунтового калібру, до кожної з яких було потрібно 2500 ядер (15000), 800 центнерів пороху для гармат та мін, 600 центнерів пороху для ручної вогнепальної зброї, 12 центнерів куль до карабінів та цілий ряд допоміжних засобів. Облогу пропонувалося доручити генералові інженерного корпусу під командою у якого було би близько 25 офіцерів. Штурмові загони мали налічувати не менше 40000 солдатів. Попереднє накопичення сил та засобів мало відбутися неподалік від Кам'янця, в фортеці Окопів Гори св. Трійці (сьогодні село Окопи Тернопільської області), яка була побудована для блокади Кам'янця-Подільського у 1792 р. на кошти гетьмана польного С. Яблоновського.
Невідомо, чим би закінчилось польсько-турецьке протистояння під Кам'янцем, проте, в результаті мирного договору, що знаний як Карловацький, у вересні 1699 р. місто було повернуто короні без бою.
На відміну від умов, які були заключені між турками та кам'янчанами у 1672 р., коли всі польські гармати залишилися тут як трофеї турецького війська, Карловацька мирна угода 1699 р. дозволяла туркам вивезти весь арсенал з кам'янецької фортеці, яку вони повертали Речі Посполитій.
Перед комендатурою Кам'янця-Подільського постала проблема артилерійського забезпечення твердині, яке потрібно було формувати на голому місці. Вже на початку лютого 1699 р., король призначив комісію з питань прийняття Кам'янця від турків, на чолі якої поставив генерала коронної артилерії Марціна Катського - видатного воєначальника та артилерійського теоретика. В кінці березня сейм затвердив рішення про виплату Катському 30 тис. злотих на відродження кам'янецької артилерії та на інші потреби. Протягом 1699-1703 рр. артилерійський арсенал перебував у стадії перманентного формування і вже у грудні 1703 року "Генеральний інвентар цейхгаузу кам'янецького" повідомляв про 76 гармат, в т.ч. 29 бронзових та 47 залізних, які охороняли прикордонну твердиню. Головним чином це були легкі, регіментові 8-6-3 фунтові гармати. Проте відомо, що серед цих знаходилась одна 24 фунтова півкартауна та 125 фунтова мортира. Хоч чисельність арсеналу була порівняно і не досить значною, проте міські мури вже не залишалися беззахисними. Правда, якість артилерії залишала бажати кращого. Деякі з гармат, привезених до міста,було відлито ще на початку XVII ст. Дещо поліпшило становище арсеналу будівництво в Кам'янці людвисарні. Ще у 1707 р. капітан артилерії А.А.Гловер де Глейден заклав у місті гарматну майстерню, яка протягом 1708-1735 рр. виготовила 25 гармат. Людвисаром-ливарником, на той час тут працював Блажей Бохинкевич, а токарем Петр Клейс. Згодом Бохинкевича замінив новий людвисар - Даміан Туташевич. Ще більше сприяла посиленню арсеналу людвисарня Яна де Вітте, котра за більш короткий період, з 1769 по 1772 р., відлила 61 різнокаліберну гармату. Комендант твердині генерал Вітте спеціально для ефективної роботи майстерні запросив до Кам'янця людвисара, німця за походженням, Франца Йогана Водіка. Зауважимо, що в Кам'янці виготовляли не тільки гармати, але й боєзапас для них, головним чином порох. На річці стояли декілька порохових млинів, які у спеціальних бронзових ступах мололи і перемішували сірку, селітру та деревний вугілля, перетворюючи їх у "зілля вогнене". Якість пороху перевіряли у спеціальній лабораторії, яка знаходиться поблизу Міської брами у західному крилі міста.
Гармати, виготовлені у Кам'янці, були на озброєнні не тільки місцевого, але й варшавського арсеналу. Одна з них сьогодні зберігається у колекції Військово-історичного музею у Варшаві.
В результаті спільних зусиль командування фортеці протягом XVIII ст. чисельність гарматного арсеналу на кінець століття становила близько 250 одиниць.
Впродовж всього століття артилерія Кам'янця-Подільського стояла на батареях по периметру міста, майже не змінюючи свою дислокацію. Передовою артилерійською позицією залишався Новий замок (Горнверк). У 1778 р. на його бастіонах та контрескарпах знаходилось 59 гармат 3-8-фунтового калібру. В Старому замку, що безпосередньо взаємодіяв з Новим, знаходилось 25 різнокаліберних гармат, в тому числі - дві 24-фунтових картауни. Всього на цьому напрямку було зосереджено 84 гармати, або близько третини всієї наявної артилерії. Решта гарматних стволів знаходилась на міських батареях - 33 гармати стояли на комплексі Польської, а 22 - на комплексі Руської брам. Комплекс міської брами (Підрондельної), що прикривала в'їзд до міста з західного боку і взаємодіяла,а при потребі і протидіяла, з замковим комплексом був забезпечений 38 гарматами. 21 з них дислокувалася на Низькому ронделі (позиція над пороховою лабораторією), а 17 - на Високому ронделі (Вірменський бастіон). Тут було зосереджено найбільші гарматні калібри: 125- та 24-фунтові мортири, 12-фунтові чвертькартауни та гаубиці, 24-фунтові напівкартауни та ін. Решта гармат була розсереджена на батареях св.Марцина, св.Терези, св.Міхала, св.Йосипа, св.Григорія...
Зауважимо, що кам'янецька артилерія не тільки захищала міські мури, але й у разі необхідності, посилювала польові війська. Так, у 1792-1793 рр. частина фортечних гармат була поставлена на польові лафети і брала участь у боротьбі польських загонів проти російської армії.
Вважаємо за необхідне акцентувати увагу і на тому, що у другій половині особливо в останній чверті XVIII ст. Кам'янець став одним з двох артилерійських центрів Речі Посполитої. Другий знаходився у Варшаві. У 1785 р. сейм, визначаючи чисельність державного війська, зупинився на 30 тис., де передбачався корпус артилерії, який поділявся на 2 бригади. Начальником вищого штабу корпусу, разом з тим і командиром бригади Варшавської було призначено генерала Алоїза Брюгля, який надзвичайно багато зробив для професійної підготовки гармашів і особливо офіцерського корпусу. Тим більше, що сейм 1772-1775 р. розповсюдив владу генерала коронної артилерії і на комендантів фортець та на фортечний артилерійський парк, зробивши підвідомчим генералу пороховні, порохові млини, людвисарні, загалом весь арсенал.
Артилерійська бригада Кам'янця в свою чергу поділялася на три кампанії. У 1777 р. командиром бригади був генерал-майор Ян де Вітте, який виконував і роль полковника артилерії. Помічником чи майором у нього був син Йосип де Вітте. Командиром першої кампанії виступає капітан Франциск Рексин, поручиком - Михайло Куровський, підпоручиком - Марцін Баранецький, штик-юнкером - Ян Скродзький.
У другій кампанії командував капітан Кароль Лоский. Підпорядковувались йому відповідно Кастан Маршицький, Ф.Конарський, Вінцентій Аксамитовський. Третя кампанія складалась з Йосипа Якубовського, Петра Завадського, О.Подгорецького, Йосипа Ландинського. Всього, разом з рядовими, бомбардирами і сержантським складом, кам'янецька бригада нараховувала близько 190 осіб, а Варшавська - 200 осіб.
Не задовільняючись практичним удосконаленням існуючого офіцерського складу, генерал Брюгль сприяв перспективній підготовці артилерійських спеціалістів, відкривши в місті учбовий заклад - артилерійську школу, директором якої призначили майора Яна Шуллєра, професором артилерії - Йосипа Якубовського, автора праці "Наука артилерійська", виданої у Варшаві 1781 р., професором математики виступає Кароль Сераковський, професором малювання і креслення було призначено, запрошеного з Венеції, Бартоломея Фоліно.
У 1776 р. бюджет школи становив 11900 злотих, а у 1789 р. - вже більше 20 тис. злотих на рік. Проте, артилерійська підготовка кам'янецької бригади не обмежувалася лише суто теорією. Вже у 1776 р. генерал Брюгль організував тактичні навчання в районі Кам'янця-Подільського. Такий же вишкіл проводився і в подальші роки. Генерал дбав про підвищення не тільки професійного, а й культурного рівня офіцерів, санкціонувавши утворення бібліотеки, кошти для якої дозволив взяти з гарнізонної казни. В комплексі все це призвело до того, що перевірка 1779 р. показала: "Артилерія кам'янецька у найкращому стані, все на нових лафетах, дерево відмінне, з залізних деталей нічого не відсутнє. Важко знайти більш кращий підрозділ як у ставленні до людей, так і їх зовнішнього вигляду."
У відмінному стані був і кам'янецький арсенал, який у 1789 р нараховував 678 гаубичних гранат, 3945 незаряжених гранат, 21308 ручних гранат, 40426 гарматних ядер, 2339 картечних картузів та 135012 фунтів пороху. Аналіз двох арсеналів - Кам'янецького та Варшавського - говорить про те, що стан Кам'янця був набагато кращим. Заслугу в цьому вбачають генерала Брюгля. Незважаючи на це, у Кам'янці було заплановано відкрити фабрику зброї, яка б виготовляла і гарматні стволи зі спорядженням.
Наприкінці 80-х років відбулися зміни і у складі Кам'янецької артилерійської бригади. Вона вже мала вищий штаб, начальником якого був полковник Християн де Дейбл, а майором - Ян Гембаржевський, та нижчий штаб, яким керував оберцегварт Антоній Капелла, котрому підлягали цегварт Міхал Білінський, цегшрайбер Ян Родзишевський та пороховник Йосип Шульц. Три кампанії, якими командували капітан Петро Завадський, Каетан Маршинський та Йосип Фальковський залишились у тому ж чисельному складі і нараховували 116 чоловік.
Під час переходу Кам'янця-Подільського у 1793 р. під егіду Російської імперії, місцева артилерійська бригада у складі якої було більше сімейних офіцерів, ніж у Варшавській, присягнула російській імператриці і залишилася у Кам'янці. На цей час, згідно ординансу військової комісії від 20.ІІ.1790 р., було проведено деякі структурні зміни артилерійського корпусу. Кам'янецька бригада одержала порядкове число V і була скорочена до 2-х кампаній. Спорядження та боєзапас Кам'янецького арсеналу залишилися невикористаними і разом з фортецею та її гарнізоном перейшли до російського війська. У 1799 р. в Кам'янецькій фортеці було 175 чавунних та мідних гармат, калібром від 1 до 18 фунтів та мортир і гаубиць від 0,5 до 5 пудів.
В середині 90-х років російська військова інженерна служба розробила ряд планів щодо побудови у Кам'янці великої сучасної фортової фортеці з гарнізоном у 5-6 тис. солдат і декількома сотнями гармат різного калібру і категорій9. Проте плани залишилися нереалізованими, а на початку ХІХ ст. існуюча фортеця втратила значення, була виведена за штат військового відомства і її артилерійський гарнізон як структурна ланка увійшов до складу 9 бригади Дунайського округу із штаб-квартирою у Хотині. "Список генералов, штаб-и-оберофицерам всей Российской армии...", який друкувався щорічно в Російській імперії, за 1828 р. подає начальникам округу кавалера багатьох, в тому числі Георгіївського орденів, ветерана Вітчизняної війни генерал-майора Брамса, командиром кам'янецької бригади виступає поручик Жмурін. Завданням бригади була вже не стільки охорона міста, скільки зберігання артилерії та боєзапасу (своєрідна артилерійська база) для польових військ, що прикривали південний фланг Російсько-Австрійського кордону. Така ситуація зберігалася до першої світової війни. Після Великої Вітчизняної війни в 1945 р. в Кам'янці-Подільському було знову зформовано артилерійську базу зберігання та ремонту, сучасний кам'янецький арсенал, який можна вважати правонаступником артилерійських традицій давнього Кам'янця.

І.В.Данілов

Поки що інфа з тернету, до бібліотек ще не добрався...
Джерело: http://www.tovtry.km.ua/ua/history/statti/artiler.html