У пошуках волі, все про волю... І про козацьку артилерію)))

КОЗАЦЬКА АРТИЛЕРІЯ

12 травня 2009 р.

Шляхи проникнення на українські землі вогнепальної артилерії наприкінці XIV-XV століть.

1.1. Балтійський шлях
На початку XIV столілля Тевтонський духовно-рицарський орден почувавя у Прусії доволі безпечно: не було поряд ні папи римського з його релігійно-моральним контролем, ні могутнього світського правителя з його експансивними воєнно-політичними амбіціями. Не виключено, що саме з таких міркувань «безпки» великий магістр після падіння Акри й поневірянь у Венеції 1309 року переніс свою резиденцію до периферійного північного Марієнбурга.
Уже наприкінці 1330-х років тевтонскі рицарі встановили гармати малих калібрів на мурах своїх domus converntualis, чи укріплених монастирів. 1337 роком датується згадка про наявність в арсеналі Ордену трьох великих пищалей. Транспортування великокаліберних гармат у Прусію було загалом справою технічно важкою, оскільки більшість прибалтійських земель представляли собою болотисті рівнини, на яких грузли вози з артилерією.
Заможнім німецьким купцям дозволялося подорожувати Прибалтикою озброєними. При цьому вони надавали перевагу арбаетам і малокаліберній артилерії, прицільній збої, наявність якої в каравані примушувала потенційних грабіжникі триматися на безпечній відстані. Своєю чергою, європейські торгівці постачали гармати у замки Тевтонського ордену, перед усім у Марієнбург, що з 1351 року вважався за Schutzenfest торгових любдей і навколишніх орденський земель.
Крім того, гармати на землях Ордену з'являлися разом з новоприбулими рицарями. Щороку до прусії тягнулася знать з Німеччини, Західної та Південної Європи. Подорож до Прибалтики та війна з язичниками були у XIV столітті для європейського рицаря доволі стандартним випробовуванням. Крім того, Орден мав достатні фінансові можливості для організації власного виробництва вогнепальної артилерії та закупівлі новітніх гармат. У XIV столітті тевтонці настільки розбагатіли, що могли би супити землі своїх значно слабших сусідів, аж до прибалтики Нової Марки у маркграфа Бранденбурзького, про запаси золота та коштовних металів якого ходили чутки в Марієнбурзі.
Після кількох воєнних конфліктів між Польсьим королівством та Орденом, пов'язаних з Помор'ям та Кульмською землею у 1330-х роках, наршті 1343 року було встановлено Калиський мир, і наступні 60 років сусіди жили спокійно. Таким чином чином, Польща забезпечила собі тили для просування на Русь, а експансіоністські погляди Тевтонського ордену були звернені на Литву. Така геополітичне сетуація, своєю чергою, визначила й два напрямки проникнення вогнепальної артилерії на українські землі: із заходу до Львова-за посередництвом Польщі, з північного заходу з Прусії до Києва за посередництвом Литви.
Литовське військо, що після 1362 року, власне, окупувало Подніпров'я, одне з перших у Східній Європі відчуло на собі дію вогнепальної артилерії у боях з хрестоносцями, хоча
точну дату такого «знайомства» досі не встановлено. Литовські історики називають 1338 рік (Ю. Юргиніс), коли німці використали вогнепальну зброю проти литовців і 1341 рік коли відбулася битва під замком Юнигеда. Крім того, є припущення, що саме 1341 року Великий князь Литовський Гедімін загинув під час облоги фортеці хрестоносцями від влучного пострілу саме з вогнепальної зброї (34,151). Єдине літописне згадування про те. ЩО 1316 року шд час облоги Каунаса німці обстрілювали місто з великих гармат, на наш погляд, не викликає довіри. 1377 року хрестоносці використали на кордоні з Литвою так звані гуки, а 1381 року, за свідченням хроніста Віганда з Марбурга, на території Литви рицарі застосували бомбарди (24, 77).
Отже, якщо припустити, що литовська армія вперше «познайомилася» з вогнепальною зброєю у 1330-1340-х роках, то наступні два десятиліття припадали на період так званого прихованого впровадження артилерії в литовській «воєнній машині». На початок 1360-х років, коли литовці приєдналися до гарячкового процесу експансії, що охопив майже всю Європу, і активно просувалися на українські землі, великокнязівська армія могла вже диспонувати постійним невеликим парком дрібнокаліберних та облогових гармат.
У 1360-х роках в умовах все ще існуючого поліцентризму куських земель Литовське князівство об'єктивно було єдиною [на той час силою у Східній Європі, що могла протистояти Золотій Орді на рубежі Дніпро - Тясьмнн - Південний Буг -Дністер. Політику Гедіміна (1316 - 1341 pp.), спрямовану на «збирання» руських земель, у ще більших масштабах продовжив його син Ольгерд, який 1345 року став Великим князем Литовським.
З усієї різнопланової воєнної активності Великого князя Литовського того періоду нас цікавить епізод, пов'язаний з українськими землями, про який у літописах сказано, що «Того же льта (1362 р. - М. О.) князь великій Литовскій Олгердъ Гедименовичъ Синюю Воду и БЬлобережіе повоева» (38, 2). А було це У часи, коли «...сынъ Кестутіевь Витовтъ, тогда бе еще младъ и неславенъ...» (38, 10).
Армія Ольгерда пройшла з Киева через Канів і Черкаси захід. Хоча щодо місця битви ще й досі точаться дискусії. Так більшість дослідників вважає, що під Синіми Водами треба розуміти р. Синюху, а поле битви знаходилося поблизу Малі Торговиці Новоархангельського району Кіровоградської області. Тут литовсько-руські війська розгромили татарські загони під командуванням Хаджи-Бека, Кутлуг-Бука та якогось Дімітрія.
Опис битви на Синіх Водах знаходимо лише в хроніці М. Стрийковського. За його словами, литовсько-руське війко складалося з відбірних воїнів Ольгерда, які згодом повернулися до Литви, та руських воїнів, серед яких особливою увагою відрізнялися загони князів Коріатовичів.
На початку битви ординці вишикувалися трьома загонами на чолі зі своїми вождями, а литовсько-руське військо розгорнулося так, щоб нейтралізувати маневреність татарської кінноти та витримати перший натиск лучників противника. Цe була розподілена й глибока оборона, яка за вмілого маневрування могла примусити татар прийняти фронтальний бій. Артилерія Ольгерда, якщо вона брала участь у битві, за такої побудови армії могла діяти самостійно й підтримувати піхоту залпами (чого не могла зробити трьома десятиліттями пізніше таборна артилерія Вітовта на р. Ворсклі). Така тактика повністю себе виправдала: татарам не вдалося взяти в кільце армію Ольгерда й деморалізувати її масованими діями лучників. Фінал битви вирішив переможний фронтальний удар литовсько-руського війська. Ординський обоз з усім майном було захоплено.
Усі наші побудови гіпотетичні, оскільки безпосередніх документальних вказівок щодо застосування Ольгердом артилерії у Синьоводській битві немає. Опосередковані свідчення - це наявність і використання на той час артилерії у литовському війську загалом, активне застосування артилерії Німецьким Орденом, головним супротивником литовців на Балтиці, а також активна облогова війна, яку вів князь Литовський. 1368 року Ольгерд у продовж трьох днів тримав у облозі московський кремль, однак безуспішно (38, 11). 1371 року під час походу иа Москву три дні поспіль тривала облога м. Волока і ще вісім днів - Москви, проте вона знову закінчилася безрезультатно (33,14).
Масові документальні згадки про використання литовцями артилерії й просування її на українські землі з'являються тільки наприкінці 1380-х років, у часи воєнної діяльності Вітовта та його тимчасового союзництва з Орденом. Це свідчить про закінчення періоду впровадження артилерії та початок її активного використання литовсько-руськими правителями. Вітовт уперше застосував артилерію «в полі» на річці Вел'ї, а k потім під час облоги Вільни та 1393 року - Вітебська. Безпосередня документальна згадка про використання Вітовтом вогнепального артилерійського арсеналу на українських землях стосується битви на р. Ворсклі, що відбулася 12 серпня 1399 року за прямої підтримки литовсько-руської армії Орденом.
Невелика політична передісторія цієї події. З хрещенням князів Литовських наприкінці 1370-х років міжнародне становище Ордену ставало дедалі складнішим, навіть загрозливим. І не тільки тому, що за рахунок Литви формально більше не ножна було поширювати свої володіння, але й через те, що тепер у Європі могли замислитися над доцільністю перебування Тевтонського ордену у Прусії. Могли також вимагати від магістра відправитися воювати у краї, де ще існували страхітливі язичники. Звичайно, князі Литовські це добре розуміли й тому як умову свого охрещення вимагали передачу їм частини орденських земель, а також переведення Ордену на кордон з язичниками, на кордов із Золотою Ордою (11, 128). Така географічна розв'язка проблеми цілком задовольнила б литовських правителів, які «штовхалися» з польськими правителями за південні прикордонні українські землі. Одним з наслідків такої міжнародної колізії, на наш погляд, слід розглядати орденську воєнну допомогу (зокрема й постачання артилерії) Великому князю Литовському Вітовту в його походах проти татар наприкінці XIV століття. У такий спосіб хрестоносці формально підтверджували свій статус християнського авангарду в боротьбі з язичниками. Хоча, звісно, з переліку мотивацій антитатарських походів не можна вилучити ні воєнну романтику, ні авантюризм, ні політику чи релігійність, ні звичайнісінький пошук пригод. Після створення 1385 року Унії перед Орденом раптово постала сильна Польсько-Литовська держава, що зазіхала й на землі рицарів. Однак Орден не був готовий сприймати Литву як християнську країну, про що рішуче заявляв новими хрестовими походами, водночас усіляко намагаючись розірвати союз Литви й Польщі. Уже на початку 80-х років XIV століття Ягайло вів війну зі своїм двоюрідним братом Вітовтом, у якій брав активну участь Орден, спершу на боці Ягайла, а згодом - Вітовта.
Загалом у 1390-х роках, коли точилася політична боротьба між Ягайлом та Вітовтом, Тевтонський орден використовував відправку гармат, найчастіше таємно, для нормалізації своїх відносин з тими чи тими опонентами, які час від часу ставали союзниками хрестоносців. Зауважимо, що на зламі XIV-XV століть на східно-слов'янських землях міжнародний звичай дарувати гармати був доволі поширеним, і такий дарунок, так би мовити, «високого гатунку», вважався гідним незалежних правителів знаком миролюбства. Не можна ігнорувати й те, що Новгород, Псков і Твер, ймовірно, отримували частину своїх гармат «из немец», про що повідомляють Голіцинський та Тверський літописи під 1389 роком.
Широко розповсюджена думка, що 1389 рік є роком започаткування артилерії у Московському князівстві. Згідно Голіцинського літопису «...в лето 6897 (1389) вывезли из Немец арматы на Русь и огненую стрельбу и от того часу уразумели из них стреляти». Більшість дослідників вважають, що то були гармати, привезені ганзейськими купцями через Новгород як звичайний товар. Якщо так і трапилося, то тільки з відома, дозволу, а можливо й розповсюдження влади Тевтонського ордена.Очевидно, гармати, привезені до Москви 1389 року були особливо цінним дипломатичним подарунком (тому подія набула такого широкого розголосу!) з метою заручитися союзом, чи хоча б нейтралітетом, Москви у майбутній війні Тевтонського ордену з Польщою-Литвою.
«Гарматні» презенти з боку Ордена продовжувалися й надалі. Татищев В. свідчив; «Того ж лета (1393) прислал магистр немецкий к великому князю посла о мире и любви, жалуючися на Псковичь и Литву, и прислал в дарех пушку медяну и зелия и мастера».
У свою чергу, після переможної битви лід Грюнвальдом (1410 р.) Вітовт прислав московському князю у дарунок «две пушки медяные пруские». Очевидно, трофейні.
Хоча Москва поступово й ставала політичним центром Північно-Східної Русі, однак найсильнішим тогочасним вогнепальним арсеналом регіону диспонувала Твер, що була більш передовою у технічному плані й мала тісні зв'язки із Заходом завдяки торгівлі з Прибалтикою. Про тверського артилериста Мікуду Кречетвікова сучасники говорили, що такого й серед німців годі шукати (25, 66). Однак, аби народжувалися такі майстри, погрібні були досвідчені вчителі, яких «виписували» з Прусії.
Папські легати вимагали миру в Прибалтиці, але війна продовжувалася, й 1388 року хрестоносці штурмували Вільно. Саме серед цих військових змагань формувалася артилерія Великого князя Вітовта, невід'ємною частиною армії якого вона буде в усіх його майбутніх походах. Орден також доклав до цього певних зусиль. Литовські міста на той час вже були забезпечені гарматними парками. Наприклад, щодо подій 1391 року знаходимо таку літописну згадку: «Того же лЬта Витовть Кестутьевичь съ Немцы, понаимавъ многую силу Hеметцкую, и поиде ратью къ ВильнЪ, и не возможе взяти и возвратися въ свою землю НЪметцкую; а Литвы и Німець много побіено бысть отъ пушекъ» (38, 125-126, ілюстрація № 4).
Літописець акцентував увагу саме на загибелі воїнів від гарматного вогню, а не просто в бою. Вочевидь, обидва супротивники доволі активно використовували артилерію. Політична ситуація наприкінці 1390-х років змінювалась надто стрімко.Не будемо вдаватися в подробиці, лише згадаймо день 12 жовтня 1398 року, коли верхівка Ордену та Bітовт підписали двосторонню угоду - Салінський договір. Вітовт відмовився від Жемайтії, західної частини Литви між Прусією та Ливоніею, яку десятки років виборював Орден, відправляючя на ці землі хрестові походи. Своєю чергою, Орден поступився частиною прикордонних з Прусіею земель. Крім того, рицарі обіцяли Литовському князю воєнну допомогу у його південній експансіоністській політиці. Однією з форм такої допомоги було постачання артилерії.
Як і раніше Польща, Литва також намагалася забезпечити тили, щоб спокійно просуватися на українські землі. На зламі століть цей географічний напрямок приваблював Вітовта також через непорозуміння всередині Золотої Орди, що давало надію якщо не на її завоювання, то бодай на певний протекторат. Підтримуючи противників Тамерлана, Вітовт намагався контролювати всю Східну Європу.
Тевтонський орден робив усе можливе, щоб підтримати Вітовта у його просуванні на південь. Як зазначалося, ще у попередні роки рицарі та їхня вогнепальна техніка були частиною похідного литовського війська, але після підписання Салинської угоди орденський контингент уже офіційно брав участь у рейдах в Україну. При цьому рицарі воювали не тільки у союзі з колишніми язичниками, а й разом з православними українцями, які були для них схизматиками, мимоволі передаючи їм мистецтво володіння вогнепальною зброєю. Отже християни, схизматики та язичники вели спільну боротьбу за підтримки Папи, який пожалував цьому пістрявому війську привілеї хрестоносців (11, 143).
Під час походу Вітовта 1399 року Орден надав йому допомогу, направивши цілий дивізіон рицарів. З приводу цього історичного факту Б. Греков посилається на працю німецького дослідника Б. Шпулера «Золота Орда» (Spuler В. Die Goldene Horde. Die Mongolen in Russland 1228-1502. - Leipzig, 1943) (16, 383). Рицарський загін у 200 вояків був доволі вагомим відсотком загальної кількості рицарів Ордену. Наприклад, на час Грюнвальдської битви їх налічувалося всього близько 700 чоловік (11, 158). Однак доля розпорядилася по-своєму, й 12 серпня 1399 року об'єднане католицько-православно-татарське військо було знищене армією еміра Адигея.
Як зазначалося, для європейсько рицарства кінця XIV століття подорож на край Європи в Прусію була деякою мірою стандартним випробуванням, рицарською нормою боротьби з язичниками. Рицарю, який поважав себе й волів підтримати своє звання, слід було хоча б раз здійснити таке військове паломництво. Деякі з них, подаючи приклад іншим і диктуючи певну «моду», неодноразово збиралися у східні походи. Узяти хоча б для прикладу одного з багатьох представників тірольської знаті, найвідомішого німецького поета свого часу Освальда фон Волькенштейиа - непересічну особистість, воїна, який присвятив себе служінню правителю й об'їздив увесь світ.
Дослідник Жидрюнас Матіукас з Литовського Інституту історії у статті «What did German poet Oswald von Wolkenstein (1377-1445) of the 16th century know about Lithuania?» (квітень 2003 p.) припускає, що відомий хрестоносець, який згідно з письмовими документами1399 року, перебував Прусії, брав участь у знаменитій битві на Ворсклі. І хоча його творах немає опису самої битви, але згадка про татарську землю «Gen Preussen Iitwan tartarey durch tartary jn suria» зустрічається кілька разів.
Одюг з вірiів (eзятий з видання: Die Lieder des Oswald von Wolkenstein /Hg. K. K. Klein,1962. - S. 49) Волькентгейн присвятив своїм мандрам світом. Вівпочинае його з переліку земель, якими пролягав його тернистий шлях захисника християнства: «Gen Preussen, bittwan, Tartarei, Turkei uber mer, gen Frankreieh, Lampart, Ispanien, mit zwaien kunges her, traib mich die minn auf memes aigen geldes wer» (11,130).
У першому рядку названі країни, де, точилася війна з язчниками й де обов'язково має побувати середньовічний рицар: Прусія, Литва, Татарія, Іспанія й Свята Земля. Якщо шляхи ведуть до Литви та Святої землі доволі відомі й зрозумілі, то на «татарський фронт» наприкінці XIV століття рицар міг потрапити лише у складі литовсько-руської армії князя Вітовта. Ми включили цей пасаж у дослідження, щоб підкреслити: якщо в поході на Ворсклу 1399 року брав участь такий відомий у Європі законодавець рицарського етикету, як Освальд фон Волькенштейн, контингент хрестоносців, які прагнули слави переможців язичників, мав бути екіпірований на відповідно високому рівні. За такої концентрованої форми ведення війни, до якої звикли німецькі рицарі у походах проти Литви, їхній дивізіон в армії Вітовта також повинен був мати артилерію.
1389 року після розгрому військами Темір-Кутлука хан Золотої Орди Тохтамиш з усією своєю великою родиною прибув до Києва «під крило, Вітовта. Литовсько-руський князь його радо прийняв, оскільки вирішив використати хана у своїх планах розгортання експансії на південь. Похід на Ворсклу, який незабаром здійснив князь Вітовт, власне, був уже третім його рейдом у Північне Причорномор'я. Перший відбувся 1397 року у долину р.Дон, другий - 1398 року у Пониззя Дніпра. Литовсько-руську армію супроводжували артилерія та загони хрестоносців. Ймовірно, через те, що перші два походи проти татар пройшли успішно, хоча й без серйозних битв, Вітовт так амбіційно та необачно поводився під час нещасливого третього походу. Не будемо детально розглядати перебіг битви, оскільки коло наших інтересів - застосування вогнепальної зброї під час зіткнення противників і типові особливості цієї зброї.
Літопис фіксує артилерію Вітовта, повністю споряджену на возах: «Витовту стоащу на другой стране реки Ворсколы, в обозі, въ кованыхъ телегахъ на чъпехъ желъзныхъ, со многим пищалем и пушками и самострЪлы» (38, 178). У заключний момент битви літописець ще раз згадує обоз князя але з невеликим, хоча й суттєвим для нас уточненням: «И тако татарове взяша обозъ, и телгЪги кованыя утверженыя съя чъпми железными, и пушки и пищали и самострЪлы...» (38,174, ілюстрація № 5).
Отже, це були не просто окуті залізом вози з установленими на них гарматними стволами, такі собі первісні «самохід ні гармати». Із цих обозних возів, що з'єднувалися між собою залізними ланцюгами, складався укріплений оборонний табір литовсько-руського війська. Вони були окуті залізом насамперед для того, щоб уникнути підпалення та руйнування, а пищалі на них призначалися головне для оборони обозу від атакуючих. Ці «телЪкги кованыя» аж ніяк не могли здійснювати вогневу підтримку армії Вітовта, оскільки для цього вони мали бути розташовані не більше як за 150-200 метрів від атакуючого противника, що свідчать і слова літописця, й рельєф місцевості, де проходила битва (князівські війська переправиляся через річку).
Гарматний залп, здійснений артилерійськими парками противників, був лише залпом попередження і залякування.
Обозні гармати могли досягти якогось ефекту лише за умови, коли б татарська кіннота традиційною лавою наближалася до полків Вітовта, що стояли під табором, про що є доволі чітка згадка в літописному тексті:
«И преже всЪхъ поиде съ своею силою князь великий Ординській ГедигЪй...». Це речення може свідчити, що атаку розпочали загони Едигея й саме вони «нападали». Але навіть за такої умови літописець зробив поправку щодо ефективності артилерії: «...и съступися съ Витовтомъ, и обоимъ стреляющимся татаромъ и ЛитвЪ, самострелы и пищалми; но убо въ полЪ чистЪ пушки и пищали недЪйствени бываху, но аще и недЪйствени...» (38, 173). Навіть автор-літописець, так би мовити, з висоти досвіду XVI століття констатував факт неефективності гарматного вогню проти атакуючої людської сили серед чистого поля. Для XIV століття цей висновок був тим більше актуальним, однак на євразійських просторах полководці вперто возили у своіх арміях гармати, ще не володіючи ефективною тактикою їх застосування «у полі». З 1380-х років у європейських хроніках почали з'являтися згадки про використання артилерії у польових битвах. У бою дід Беверхуцфельдом (1382 р.) між брюггцями та гентцями, останні диспонували так званими «нахабниками», які хроніст Фруассар описував ях окуті залізом дво- та чотириколісні візки захиищені, спереду залізними піками та озброєні трьома-чотирам невеликими гарматками. Вражає цілковитий збіг способу транспортування й тактики застосування артилерії з армією Вітовта у поході на Ворсклу! У мемуарі, складеному Бертрандоном де Ла Брокьером для бургунського герцога Філіппа Доброго (1432 p.), автор, описуючи необхідну армію для походу проти турків, пропонував правителю взяти із собою 2-3 сотні візків з вогнепальною артилерією (27, 230). У такий самий спосіб іспанці застосовували гармати у битві під Алжубарроте (1385 p.), італійці - у битві під Кастаньяро (1387 p.). 1408 року в Отейському бою льєжці відкрили гарматний вогонь, але через дуже повільну стрільбу атаки противника зупинити не вдалося (27, 217). Упродовж XV століття артилерію епізодично застосовували в європейських війнах, але з надто малою ефективністю. Очікуваний ефект, вочевидь, мав бути, радше, психологічним. І навіть видима перевага в артилерії на ті часи не була достатньою умовою для перемоги. За такої малоефективної артилерії втрати живої сили супротивників не могли бути значними. Наприклад, хроніст Філіпп де Коммін, свідок битви під Фор-ново (1495 p.), що почалася класичними кількома гарматними залпами, вважав, що від ядер загинуло не більше як десять людей за загальних втрат понад три з половиною тисячі воїнів (27, 218). Отже, великий психологічний вплив на ворога досягався не завдяки відчутній ефективності знищень та могутності артилерії, а завдяки стійким забобонам містичному страху перед вогняною зброєю.
Битву між литовсько-руською й татарською арміям на Ворсклі можна розглядати як класичний взірець бою з використанням артилерії за стандартною тактикою та ідеологією XIV—XV століття: перший «привітальний» постріл а далі свою справу виконують традиційні мечі, шаблі, луки та арбалети. «Первый соступ», як писали у літописах. Перше зіткнення. Гармати давали свій єдиний залп саме під час першого «соступу» або безпосередньо перед ним.
На усіх наступних етапах битви артилерія залишалася найвразливішою одиницею війська. Її слабкість та вразливість були пов'язані з малою швидкострільяістю, поганим маневрувинням й невеликою дальністю стрільби. За умови стрімкої атаки противник міг легко захопити гармати у полон або просто заклепати стволи. Тому артилерію доводилося захищати спеціальними піхотними загонами, зводити силами саперних команд довкола вали та конструювати оборонні табори, як це було під час битви над р. Ворсклою.
Ян Жижка й гусити, скоріше за все, скористалися ефективним досвідом русько-литовських фургонних таборів, що витримували натиск польської, татарської та рицарської кінноти. Крім того, Ян Жижка бачив, якими безпорадними були і захисники табору, коли кінноті чи піхотинцям вдавалося прорватися всередину кола возів. Виходячи з цього, було розроблено одну з найпростіших і найефективніших в історії оборонних систем.
Отже, табір литовсько-руського війська з боку ворожого табору був захищений гарматами, пищалями та самострілами «в ковалыхъ телегахъ на челехъ желЪзныхъ» (38, 173-174). На літописній мініатюрі у «Царственному літопису», що ілюструє битву на Ворсклі, художник зобразив гармати на колісних лафетах, що з'явилися сто років по тому. Тут ми бачимо саме той випадок невідповідності між текстом літопису, історичними реаліями та творчістю художника XVI століття, який намалював цю мініатюру. Не можна погодитися з припущенням В. Павленка про те, що «під «коваными телегами» стародавній літописець мав на увазі колісні лафети, на яких і було встановлено гармати.., і вона (згадана мініатюра - М.О.) є вірогідним історичним документом (34, 150). І вже спираючись на це припущення як незаперечний факт, автор доходить новаторського висновку про наявність у литовсько-руській армії різноманітної лафетної артилерії на півтора століття раніше, ніж вона з'явилась в Європі (34, 150).
У цьому пасажі проглядається бажання патріотично налаштованого дослідника будь-що приписати вітчизняній історії можливі й неможливі винаходи, переконуючи себе у талановитості предків української нації. Єдиним аргументом автора є те, що на європейських теренах і на Русі були популярними самостріли (аркабалісти) на колісних станках, а отже, не треба було великих зусиль, аби прилаштувати замість лука гарматний ствол.
Справа в тім, що така «проста» ротація якраз потребувала чималої допоміжної праці й технічної думки. Початкова швидкість снаряда гармати значно більша за швидкість снаряда самостріла, й віддача від пострілу рознесла б станок аркабалісти на друзки. Крім того, лафет мав бути більш відцентрований, щоб запобігти розвертанню та перевертанню гармати. Потребували також зміцнення й колеса відповідно до вагоміра гармат. Є ще багато технічних застережень, але це не належить до кола питань нашої теми, тому повернімось у табір армії Вітовта на Ворсклі.
Щоб завершити питання стосовно зовнішнього вигляду литовсько-руської артилерії, звернімось до Никоновського літопису, у якому знаходимо мініатюру із зображенням обозу того ж таки князя Вітовта. На малюнку бачимо критий, можливо, навіть залізом (блакитного кольору) віз (та сама «кованая телЪга», з якої виглядають гарматні стволи й дуги самострілів) (8, 54). Звичайно, якщо це були гармати невеликої ваги, то немає нічого дивного в тому, що їх перевозили на одному возі із самострілами. Більше того, таке поєднання нової та старої зброї підтверджене літописним текстом. До речі, самостріли в обозі Вітовта зображено з блакитними дугами, що перевиті жовтими жилами. Отже, це потужні станкові самостріли із залізними дугами.
Спосіб фіксації гарматних стволів на візках і водночас їх застосування проти живої сили противника наштовхує на думку, що цією мобільною артилерією могли були гармати доволі поширені в тогочасній Європі, так звані ріболди, ще відомі як рібодекіни (у московському варіанті - «сороки»). Boни складалися з кількох невеликих стволів, скріплених разом у такий спосіб, щоб могли одночасно стріляти залпом. Такі стволи встановлювали на двоколісних або чотириколісних візках, через що їх часом називали «візками війни». Для захисту обслуги іноді візок спереду закривали щитом, який піднімали тільки перед пострілом. Подеколи на передку візка
стирчали списи, що перешкоджали ворогу наближатися до гармати. Цей тип малокаліберних гармат також було легко встановити в критих возах, що використовувалися у армії Вітовта.
Рібодекіни були першими зразками мобільної вогнепальної j артилерії. Через малий калібр їх не застосовували під час облог, і лише проти живої сили супротивника. (33, 229-230). Уперше згадку про них знаходимо в європейських хроніках вже близько 1339 року або майже відразу після появи вогнепальної артилерії. У середині XIV століття вони були, вочевидь, найпоширенішим типом легких гармат. Наприклад, відомо, що 1345 року король Едуард III забрав з Тауера 100 рібодекіяів – величезну як на той час кількість. 1387 року за наказом Антоніо делла Скала у Вероні було сконструйовано найбільший з документально відомих рібодекін. У три яруси, один над другим, розташовувалися 144 гарматних стволи; у кожному ярусі було чотири секції, а в кожній секції -12 стволів, що могли стріляти залпом. Кожний ярус обслуговував окремий канонір. Усю конструкцію заввишки 6 метрів тятли на платформі чотири коня. До нашого часу зберігся цікавий зразок подібної зтроєної гармати (Pun Yаі) виготовленої у Таїланді у XIV столітті (ілюстрація № 12-13).
За логікою, саме такий тип артилерії, як рібодекіни, повияен був протистояти татарській кінноті Едигея. Вогонь Жодних інших гармат, крім рібодекінів, не досяг би такого ефекту (якщо, звичайно, на ефект узагалі розраховували) у польовій битві на Ворсклі. На наш погляд, коли у літописах йдеться про артилерію Вітовта, мається на увазі саме мобільна багатоствольна артилерія безумовно, відома такому досвіченому полководцю, який активно використовував вогнепальну зброю у своїх стратегіях.
Однак навіть рібодекіни могли бути виведені князем на і поле битви тількі як допоміжна зброя, своєрідний психологічний аргумент на користь своєї могутності, й головну ставку на них, звичайно не робили. Гармати могли здійснити лише один залп, без надії на те, що він буде влучним та ефективним. Вітовт почувався на березі Ворскли доволі самовневнено й без підтримки артилерії, що, зрештою, стало чи не головною причиною поразки його війська.
У XV столітті популярність рібодекінів поступово почала знижуватись, оскільки, згідно з інвентарями озброєнь, їх кількість щодо інших типів гармат різко скоротилася. Водночас ідея багатоствольних гармат, що були б здатні стріляти залпами або ж безперервною чергою, не залишала у спокої винахідників, аж поки не було сконструйовано кулемет та реактивні комплекси. (33, 229-230). Значення розгрому хрестоносного війська на Ворсклі досі належно не оцінене. Навіть після поразки Вітовт залишався впливовим правителем, його армія визначала перебіг історії в Східній Європі, і якби не тактична помилка, зроблена у запалі на берегах Ворскли, ймовірно, великий Едигей закінчив би своє життя у безславному полоні десь у туманних Троках. Але Ворскла стала тим вододілом, від якого Вітовт відступив, підхоплений католицькою Польщею, що зуміла переорієнтувати Литву на Захід. У наступні століття це призвело до релігійного протистояння на українських землях, що, зрештою, завадило консолідаціі сусідніх народів. Водночас відступ амбітного Вгговта за Дніпро дав шанс Москві претендувати на poль якщо не Третього Риму, то Другого Києва й поступово перебрати на себе фунції збирача усіх руських православних земель.
Схоже, що у будь-якому поході Вітовта в Україну (чи тої каральному, чи інспекційному, чи наступальному) брав' участь артилерійський обоз. Великий досвід князя Литовського у застосуванні артилерії в часи, що передували степовим: походам, не міг не позначитися на його диференційованому підході до використання гармат у битвах. Щодо Ворскли, наприклад, немає літописних згадок про якусь єдину велику гармату-монстра, що мала наганяти страх на ворога, хоча у боях на кордонах з Московською державою такі гармати вже застосовувалися. Військо Вітовта мала супроводжувати хоча б одна визначна гармата, символізуючи міцну «державну владу».Така гармата, навіть якщо не робила пострілів взагалі, то ще здалеку промовисто попереджала: «Насувається велика могутня сила, перед якою вам не встояти. Єдиний вихід - покоритися». Така гармата прирівнювалася до королівського скіпетра чи султанського бунчука. Технічна підтримка Вітовта також дала змогу хану Тохта-мишу навіть після поразки на Ворсклі з перемінним успіхом воювати проти Едигея.
На початку XV століття знаряддям просування політичного впливу Вітовта на південь став син Тохтамиша Джелал-ад-дів, якого князь привів до влади 1411 року. Походи у Двілро-Бузькї степи продовжувалися, хоча вже й не з таким розмахом, як у 1397-1399 роках. Литовсько-руська артилерія у своєму розвитку разом з армією рухалася степовими шляхами. Пізніше, 1424 року, Вітовт знову надав воєнну допомогу своєму ставленику у Золотій Орді хану Улут-Мухамеду, який захопив владу в Причорномор'ї та здійснив похід у Крим (16, 412).
Якщо я не помиляюсь то рібодекін це оця штука.

1 коментар:

  1. привіт! шукав свою козацьку літавку, і у тебе знайшов... я відновив блог, а ти?!

    ВідповістиВидалити